Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 18)

       - Годі, старий! Замовкни! - гукнув сердито. - Знайшов родича, дідько б його забрав! Невже ти довіку найнявся до нього в найми?

       - Довіку? - перепитав збентежено Многогрішний і закліпав маленькими почервонілими очима, та, бачачи, що Звенигора не збирається його бити, знову підвищив голос: - Довіку чи ні, а раніше строку не хочеться помирати. Якщо тобі, запорожцю, забажалося до чортів у пекло, то не тягни за собою інших!..

       - Чому в пекло? Тікайте разом зі мною! Дивись, доля усміхнеться - будемо дома!

       - Дурний піп - дурна його й молитва! - знову розсердився Многогрішний. - Чи ти не збожеволів, парубче? Звідси ніхто ще не тікав. Треба півсвіту відмахати, щоб потрапити додому. І всюди на тебе чигає небезпека - неперехідні ріки й моря, військова стража і кожен озброєний турок, голод і спрага! Легко сказати - тікайте! А ти подумав, як це зробити?

       Тут втрутився Яцько:

       - Хочеш не хочеш, дядьку Свириде, а тікати треба! Самі ж кажете - закатує хазяїн...

       - І ти теж? - визвірився на хлопця Многогрішний. - Дурню, ми тут майже вільні, маємо що їсти й пити. Чого тобі ще треба?

       Арсена охопило обурення. Так ось як міркує цей проклятий по-турнак! Начхати йому на волю, на рідну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною, а там - до всього байдуже. Ex, ушкварити б шаблюкою по його дурній голові, щоб репнула, як переспілий гарбуз! Та жаль - покористувався гостинністю. Тому стримано сказав:

       - Волі треба, дядьку Свириде. Невже тебе не тягне додому, до дітей, до дружини, до рідних? А якщо їх нема, то просто в наші просторі степи, де пахне чебрецем і пшеницею, любистком і ме* доцвітними гречками!

       Многогрішний почухав розпатлану потилицю. На якусь мить в очах спалахнув вогник, як згадка про давно втрачене життя, але зразу й погас. І знову на Звенигору глянули спідлоба маленькі злі очиці.

       - Не каламуть моєї душі, запорожцю! Іди собі геть!

       - Ну й піду. Залишайтесь! Хай вам грець! - вигукнув спересердя Арсен і скочив на коня.

       - Чекай! - кинувся до нього Яцько. - Я теж з тобою! Він стрибнув на круп коневі, і вони вмить зникли з-перед очей ошелешеного Многогрішного, який, понуривши голову, залишився стояти над розпростертим тілом свого молодого хазяїна.

       ПОРАЗКА

       Кілька днів вони петляли по гірських хребтах і долинах, поки добралися до зелених схилів Кизил-Ірмаку.

       Відточивши на камені кинджал. Арсен поголив голову, підрізав бороду і став схожий на турка. Гарний одяг Ферхада дуже личив йому. Схудле обличчя з густими темно-русими бровами і трохи горбкуватим носом було красиве і погордливе. Зустрічні каратюрки, здалеку забачивши вельможу, кланялися мало не до землі.

       На багатолюдних шляхах більшу частину путі Яцько йшов пішки, приторочений до сідла. Він вдавав із себе раба і, коли на дорозі з'являлися перехожі, похнюплено плентався попереду коня. Тоді Арсен покрикував на нього по-турецькому і замахувався нагайкою. Зате коли звертали на безлюдну гірську стежку, хлопець вилазив коневі на спину, і вони мчали навскач.

       Туго набитий золотими монетами гаманець Ферхада відкривав перед ними двері придорожніх харчевень. Ніхто не наважувався приставати до знатного мандрівника з розпитуваннями, хто вони і куди їдуть. Це навело Арсена на думку перетнути таким чином усю Туреччину і досягнути Чорного моря.

       На правий берег Кизил-Ірмаку вони переправилися паромом. Тепер дорога йшла понад річкою: то звертала в гори, то збігала аж до обривистого берега. З ранку до вечора подорожні уперто просувалися на північ, і за два дні встигли залишити позад себе добрих двадцять фарсахів шляху.

       Одного разу, коли дорога проходила вузькою ущелиною, із заростей їм напереріз вискочило кілька озброєних людей. Арсен осадив коня. Чорні похмурі постаті з короткими ятаганами і гострими списами в руках кинулися до нього. Передній схопив коня за гнуздечку, двоє наставили списи.

       - Злазь, ефенді! - наказав передній, похмурий чолов'яга із чорним, подзьобаним чи то віспою, чи окалиною обличчям. - Приїхали І

       Арсен сплигнув на землю, розвернувся - стусонув того в зуби. Та його враз обеззброїли і зв'язали за спиною руки. Яцько стояв збоку. Бачачи, що на нього ніхто не звертає уваги, хлопець помалу відступив до узбіччя і непомітно шаснув у кущі.

       Не встиг Арсен опам'ятатися, як йому дали під боки духопелів, накинули на шию аркан і потягли з дороги на ледь помітну лісову стежку.

       Довго піднімалися вгору. Позаду вели коня. Попереду і з боків ішла сторожа зі списами.

       Через деякий час загін зупинився на березі невеликого гірського озера. Тут сновигало чимало озброєних людей. Під скелями сіріли намети з кошми. Горіли вогні. Над ними на триногах висіли казани.

       Посеред галявини перед печерою на барвистому килимі сиділо кілька чоловік. Арсена підвели до них. Вони з цікавістю оглянули його багатий одяг і зброю, яку воїни поклали перед ними на килим.

       - Хто ти? - спитав чорнобородий чоловік середніх років, судячи по одягу і зброї, напевне, старший цього загону.

       - Спочатку розв'яжіть, - похмуро сказав Арсен, відчуваючи, як німіють туго затягнуті руки.

       Чорнобородий кивнув сторожі, і хтось кинджалом розрізав мотузки.

       - Крім того, я хотів би знати, до кого я потрапив і на якій підставі мене затримали? - знову промовив Арсен.

       - Ефенді, у тебе, напевно, аллах відняв розумі- підвищив голос Чорнобородий. - Твій час запитувати закінчився. Тепер відповідай, хто ти? Як твоє ім'я?

       - Я невільник. Запорозький козак, якщо вам хочеться знати точніше.

       - О!- Чорнобородий багатозначно підняв вказівний палець. - Я ж казав, що ефенді зі страху втратив глузд або насміхається з нас. Але даремно він хитрусі Адже його ім'я вибите на цій зброї, яку відібрали у нього мої воїни. Чи не так, високоповажний ефенді Ферхад?

       - Я не Ферхад, - почав було Арсен, але Чорнобородий перебив його мову.

       - І знову з молитвою до мулли! Якщо вже ти завзявся нас обдурити, Ферхаде, то придумай щось більш імовірне. Який же простак повірить тобі, що у втікача-невільника чистокровний кінь до його послуг, добра зброя, чудове вбрання та, на додачу, гаманець із динарами й курушами? '

       "Що йому відповісти? - подумав Арсен. - Що я вбив Ферхада і забрав його речі? Але хто зна, як подивиться на це Чорнобородий... Чи не накаже повісити за вбивство?.. Однак наполягати на тому, що я запорожець і не пояснювати, звідки у мене речі і зброя Ферхада, теж небезпечно... Виходить: чи верть-круть, чи круть-верть - однаково смерть!.. То краще говорити правду!"

       - Я вбив Ферхада і забрав його речі, - сказав твердо. - Якщо вже хочете судити мене, то судіть за мою власну провину, а не за чужу.

       - Це щось нове, - глузливо промовив Чорнобородий і звернувся до своїх поплічників: - Як, друзі, повіримо йому на цей раз?

       - Я повірю тільки тоді, коли він зателіпається на гілляці, собака! - вигукнув чолов'яга, що керував нападом на дорозі. Він люто глипнув на Звенигору запухлим оком, у яке той при сутичці штурхонув кулаком.

       - Я теж не вірю, - вставив один із тих, що сиділи на килимі поряд з Чорнобородим. - Ми всі чули про жорстокість Ферхада. А тепер дізналися і про його брехливість... Я пропоную допитати його вогнем. Побачимо, що заспіває спагія, коли стане босими ногамк на палаючу жаровню...

       - А так! А так! - закивали головами й інші. - Допитати вогнем!

       Арсен зблід.

       Чорнобородий плеснув у долоні - до нього підбіг молодий воїн, що стояв на чатах поблизу.

       - Принеси жаровню!

       Через кілька хвилин принесли жаровню з вугіллям і ковальське причандалля - обценьки, молоток, широку залізну штабу. До жаровні приступив знайомець з підбитим оком, усунув штабу в жар.

       - Ну, зараз Ахмед Змія примусить його заговорити! Цей розв'яже йому язика! - почулися голоси.

       Арсен рвонувся в цупких руках охоронників, але його вдарили чимось важким по голові, а на шию накинули аркан з петлею.

       "Ну от, - подумав, - попався, як заєць у капкан, спробуй тепер вирватись!"

       - Починайте! - наказав Чорнобородий. Його підштовхнули до жаровні.

       - Стійте, стійте! - крикнув щосили. - Клянусь, я не Ферхад! Я запорожець! Невільник!

       - Припечіть його! Відразу заспіває іншої! - кинув хтось із почту Чорнобородого.

       Ахмед Змія схопив із жаровні обценьками розжарену штабу і наблизив до Арсенових ніг. На почорнілому обличчі коваля на мить промайнула розгубленість.

       Він уперше мав допитувати людину і ще не звик до таких незвичайних обов'язків. Але на нього дивилися владні очі Чорнобородого та інших ватажків загону: вони змушували, наказували. І коваль, зажмурившись, почав поволі наближати розпечене залізо до живого людського тіла...

       В цю мить пролунав пронизливий крик. Обценьки здригнулися, і штаба впала на землю.

       Крізь натовп оторопілих воїнів прорвався обірваний замурзаний хлопчина, відштовхнув Ахмеда Змію і впав на ноги полоненого.

       - Не руште! За віщо?

       То був Яцько. Голубі очі хлопця з жахом дивилися на розжарене залізо. Лівою рукою він охопив Арсенові ноги, а праву підняв, ніби захищаючись від удару.

       Ахмед Змія, застилавшись своєї легкодухості, накинувся на хлопця з кулаками. Але Чорнобородий зупинив його:

       - Чекай. Підніми цього обірванця. Хто він такий? Хлопця поставили на ноги. Яцько швидко заторохтів:

       - Ви ж подивіться - це невільник! Мій друг Арсен Звенигора. Він був невільник Гамід-бея і втік від нього. Погляньте на його руки й ноги - з них ще не зійшли сліди від кайданів!..

       І він миттю закатав рукав на Арсеновій руці. Всі побачили вище зап'ястя багрові сліди. Перезирнулися. Чорнобородий вигукнув:

       - Гнів аллаха на ваші голови! Що це все означає?

       - Тільки те, повелителю, що ти помилився, наказавши допитувати мене вогнем, - відповів Арсен, зрозумівши, що врятований від катувань. - Цей хлопець - пастух Ферхада. Він може розповісти, як я вбив його хазяїна.

       Та ні Яцькові, ні самому Арсенові не довелося більше вигороджувати себе, бо раптом на галявині зчинився шум, пролунали окрики, і до Чорнобородого підскочив на коні вершник у сірому джеббе і голубій чалмі, що затінювала обличчя. Він сплигнув на землю і привітався:

       - Салям!

       - Салямі Хай береже тебе аллах, Бекіре! - підвівся Чорнобородий. - Які новини?

       - Ми перехопили посланця Гамід-бея до паші. Гамід-бей просить для охорони замку загін спагіїв. А тим часом озброїв слуг і не показує носа зі свого барлога. Мені пощастило заслати до нього під виглядом покоївки одну жінку, яка сповістила, що моя дочка Іраз там, хай будуть довгі дні її! Вона також сповістила, що сьогодні вночі викине з вікна східної вежі камінь, до якого буде прив'язана вірьовочна драбина...

       - Це ж чудово, Бекіреї Вважай, що замок у наших руках. Ще сьогодні ми поквитаємося із проклятим Гамід-беєм!.. Ти стаєш мені у великій пригоді, друже! Дарма, що тиждень у загонії

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3335
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3314

Пошук на сайті: