Володимир Малик - Посол Урус-Шайтана (сторінка 28)

       - Зрозуміли. Донесемо! Передамо!.. Хай у всьому щастить тобі, синку! Бережи себе!

     Розчулений Арсен ледве вирвався з гарячих обіймів, схопив Марійку за руку і подався геть. А діди, ошалівши від щастя, ще довго стояли на горбі і дивились йому вслід почервонілими від сліз очима.

       Пізно ввечері Арсен і Марійка побачили море. До нього було ще далеко, але під місячним сяйвом воно мерехтіло тисячами таємничих вогників і, мов живе, швидко наближалося їм назустріч. Вони прискорили ходу. Під ногами здіймалася їдка пилюка, на зубах тріщав сухий пісок. Та ось прошелестів, дихнув свіжий вітерець, остудивши їхні стомлені, спряжені сонцем тіла, - і з горба відкрилося у місячному сяйві широке гирло ріки, де в очеретах на них чекає Спихальський з човном.

       Спустившись вниз, звернули на ледь помітну стежечку. Довго петляли нею, все далі і далі заглиблюючись у темне море заростей. Під ногами хлюпає вода, а вгорі, над головами, тихо шелестить тверде, різкуче листя - ш-ш-ш!..

       Арсенові здалося, що вони йдуть занадто довго. Вже і берег мав бути.

       - Пане Мартине! Де ти? - окликнув голосно, не впевнений, що не заблудилися.

       Прислухався - ніякої відповіді.

       Рушили далі. Шурхотить високий очерет, чавкає рідка болотяна багнюка, десь удалині знялася, залопотівши крилами, налякана качка.

       А в серце закрадається неясна тривога:

       - Пане Мартине! Агов! Озовися!

       Та ніхто не озивається.

       Невже збилися з дороги? У плавнях, де перед тобою стоїть глуха зелена стіна, це було б і не дивно... Так ні ж, - це та сама стежка, по якій вони простували до Рудника!.. Ось - знайомий кущ верболозу... Трохи далі - темніє висока й тоненька, мов свічка, вільшина... А ось, нарешті, і довгожданий берег!.. Ріка... Блищить під місяцем нескінченна срібляста доріжка...

       Тиша. Ні душі.

       Де ж Спихальський?

       Арсен пильно розглядається довкола. Густий очерет, що вранці стрімко пнувся догори, тепер лежить прибитий, столочений, ніби по ньому прогулявся табун диких кабанів. Біля берега з води виглядає напівзатоплений човен, а поряд з ним сторчма стирчить загнане держалном у мул міцне довге весло-Яка ж драма розігралася тут? Хто скаже?

       - Пане Мартине! - з відчаєм скрикнув Арсен, не сумніваючись вже, що з поляком трапилося якесь нещастя.

       Та у відповідь тільки луна розляглася. І знову настала тривожно-гнітюча тиша.

       Море пустинне. Ні корабля, ні вітрила. Голубі хвилі з глухим шумом б'ються в прибережне каміння, набридливою одноманітністю навівають на Момчила глибоку тугу.

       - Яцьку, - промовив старий, витягнувши вперед, до моря, зморшкувату шию, - у тебе молоді очі, поглянь: то не човен показався з-за кам'яного мису? Чи, може, чайка промайнула над водою?

       Яцько довго вдивляється в далечінь, але нічого не бачить там.

       - То вам здалося...

       Момчил скрушно похитав головою і промовив глухо, втішаючи себе:

       - Ну, не хвилюйся, будуть. Де б же їм дітися? Припливуть...

       - Звичайно, припливуть, - упевнено сказав Яцько. - Звени-гора не u таких бувальцях бував, а живим нертався. А це так собі, прогулянка. До того ж, не забувайте, бай Момчиле, що Арсен - козак!..

       Момчил усміхнувся в сиву бороду й обняв Яцька за плечі:

       - Знаю, хлопче. Тому й не дуже тривожусь... Але чи не пора нам вечеряти? Вже сонце заходить. - Він попрямував до колиби.

       Вечеряли вчотирьох. Якуб уже почував себе краще і примостився на покуті. Златка йому постелила великий Момчилів кожух.

       Колибу освітлювала лойова свічка. Жовтавий вогник блимав у кутку перед образами, і по кімнаті ходили тремтливі, боязкі тіні.

       Златка сиділа навпроти вікна. Обличчя її загострилося, схудло, але від того вона здавалася ще ніжнішою, красивішою. Смутні темно-сині очі пильно вдивлялися в маленькі чорні шибки віконця, а думками дівчина линула в море, де, можливо, саме в цю мить Арсен розтинав веслами воду, поспішаючи до неї.

       Дивно трапляється на світі. Вони так рідко розмовляли наодинці. І майже не говорили про свої почуття. Але обоє знали, як міцно кохають одне одного. Мовчазна мова поглядів їм сказала більше, ніж тисячі слів.

       Дівчина поволі жувала солонувату бринзу, а перед її очима стояв над трупом переможеного ним барса закований у ланцюги невільник. Зарослий, брудний, заюшений власною кров'ю. Але не це кинулось їй у вічі. її вразив його подвиг. Вона збагнула, що барс не випадково опинився у дворі, що його заздалегідь готували для двобою з людиною. А ще більше її вразив погляд незнайомця: в ньому був і подив, і захоплення, і збентеження, що межувало з соромом. Ще ніхто так не дивився на неї. Вона зросла в похмурому замку, серед жінок Гаміда і няньок, майже не бачила юнаків, а тим більше сміливців, про яких так цікаво розповідається в казках і піснях. І раптом з'являється мужній юнак - дарма що невільник! - і рятує її від страшних пазурів дикого звіраї Вона була безмежно вдячна козакові і' намагалася хоч чим-небудь допомогти в його безрадісному житті. Думала про нього довгими вечорами. З цього, мабуть, і виросло її перше кохання...

       Де ж він тепер? Минуло вже чотири доби. А дід Момчил чекав їх ще третього дня надвечір.

       Раптом до її слуху долинув глухий тупіт кінських копит. Вона розгублено глянула на Момчила. Підвелася.

       - Ви чуєте?

       Момчил схопився з лави, бо теж почув, що до колиби наближався кінний загін. Це могли бути тільки яничари. Що їм тут треба?

       - Яцьку, гайда звідси! Заховайся десь, щоб тебе не помітили, - підштовхнув він хлопця в плечі, а Якубові й Златці махнув рукою, щоб залишались на місці. - Ви турки, вас не зачеплять!

       Яцько швидко шмигнув надвір. Болгарин вийшов слідом за ним.

       До колиби поволі наближалися вершники. В темряві Момчил не міг розгледіти, скільки їх було, - п'ять, десять чи більше. Побачивши старого, передній під'їхав ближче і ткнув нагайкою в груди:

       - Хто такий?

       - Здравей, ага! - вклонився той-- Я Момчил Крайчев. А ти хто?

       Замість відповіді спагія здивовано свиснув і повернув голову назад.

       - Гей, дайте вогню!

       Один із вершників спішився, викресав вогню і запалив смолоскип. Криваве світло затанцювало на суворих обличчях воїнів і на спітнілих конях.

       - Ближче! - наказав передній.

       - Слухаю, Сафар-бею! - і воїн підніс смолоскип мало не до бороди старого.

       Момчил прикипів поглядом до обличчя чорбаджії . Так ось який він, Сафар-бей, цей кат болгарських райя, селян-кріпаків, гроза балканджіїв-гайдуків! Ще зовсім молодий! Йому не більше двадцяти двох років. Побачивши вперше, ніколи б не сказав, що його, як вогню, бояться болгари: нічого страшного немає в його зовнішності Середній на зріст. Тонке красиве обличчя, на якому чорніють опушені довгими віями гарні очі. Рука, що лежить на ефесі шаблі, біла і тонка, мов у дівчини... Невже ця рука шмагала нагайкою не тільки чоловіків, а й жінок і дівчат? Невже це вона, як кажуть, випікає розпеченим прутом очі втікачам-невільникам і посилає на шибениці повстанців-гайдуків?

       Поки в голові старого Момчила снувалися ці думки, Сафар-бей саркастично всміхався, цвьохаючи в повітрі нагайкою. А потім сказав:

       - Так ось ти який, гайдуцький пес! Старий шакалі Брудне болгарське ганчір'я!.. Ми давно підозрівали, що ти служиш воєводі Младену - гнів аллаха на його мерзенну голову! - а сьогодні пересвідчився в тому... Признавайся, це ти вбив стражника Василева? Наші люди знайшли біля берега його тіло, поїдене рибами.

       - Я нікого не вбивав, - спокійно відповів Момчил.

       - Іншої відповіді я й не чекав від тебе, розбійнику! - скрикнув Сафар-бей. - Ви всі, болгари, брехливі, як раби!.. Тоді ти, може, скажеш, де сховав посланця від воєводи Младена? Ну?

       Болгарин мовчав. Кожне слово чорбаджії приском падало йому на серце. Він розумів, що йдеться про Драгана, який мав сьогодні чи завтра прибути сюди. Яничари, мабуть, вислідили хлопця і прийшли до колиби по його слідах.

       - Чого ж мовчиш? - Сафар-бей штурхнув старого в плече. - Чи хочеш, щоб ми силою змусили тебе говорити?

       - Мені нема чого сказати, шановний Сафар-бею, хай аллах продовжить твої літа. Хіба що таке: злі язики оббрехали мене, а ти повірив їм, ага... Про воєводу Младена я чув. Хто ж не чув про нього в нашому краї? Але я не знаю його. І ніякого посланця від нього у мене немає... Не вірите - шукайте!

       - Побачимо. Гей, воїни, огляньте все навкруги. Якщо знайдете щось підозріле - негайно до менеї Аскери спішились і метнулись на всі боки.

       - Показуй свій барліг, старийі- Сафар-бей кинув поводи джурі і попростував до дверей.

       Вони зайшли до колиби.

       Перелякана Златка, закутавши голову й плечі тонкою чорною хусткою, стояла посеред кімнати. Якуб сидів за столом.

       Сафар-бей підозріло глянув на них:

       - Гайдуки?

       - Ні, я купець, ага. А то моя донька Адіке, - промовив спокійно Якуб.

       Сафар-бей повернувся до Момчила:

       - Чому не сказав про них? Переховуєш підозрілих?

       - Хіба не бачиш, ага, - це ваші люди. З Трапезонта. їхній корабель розбився... Я врятував їх, - відповів старий.

       - Ну, ми розберемось у цьому пізніше, коли прибудемо в Сливен, - відмахнувся Сафар-бей і схопив Златку за руку. - Ану, відкрий обличчя, пташкої Може, ти з вусами й бородою?

       Златка відсахнулася. Та Сафар-бей встиг зірвати покривало. Дівчина скрикнула, але не відвернулась і обличчя не затулила руками, як зробила б на її місці кожна молода турчанка. Лише гнівно глянула на молодого чорбаджію.

       Сафар-бей відпустив її руку. Він був вражений незвичайною красою дівчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цікавістю розглядали її.

       - О аллах, яка неземна краса! - вигукнув Сафар-бей. - Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійкиї З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами...

       Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб.

       - Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак? Я протестую! Я жалітимусь бейлер-бею або й самому візирові в Стамбулі!

       Сафар-бей приклав руку до грудей:

       - Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки... Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.

       - Ми залишимося тут, ага, - перебив його Якуб.

       - Ви не залишитеся тут! - твердо промовив Сафар-бей. - Цього старого я підозріваю в зв'язках з гайдуками і кину до в'язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.docx309 Кб3357
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2)Volodymyr_malyk_posol_urus_shajtana.fb2829 Кб3337

Пошук на сайті: