Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 15)

— Знайдіть мені Карпила — живого чи мертвого! — гукнув Володимир до дружинників, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жінок і дітей.

— Не треба мене шукати, княже, я тут! Здивований і вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров'ю.

— Ти? Живий? — тихо спитав князь. — Як же ти вижив, як уцілів?

Карпило заплакав:

— Вся моя сім'я, княже, — жона, діти, — згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі... Всі мої вої теж загинули... Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам не знаю... Так схотілося Ігорю... Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав:

"Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів — це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря — це все одно, що гратися з вогнем... Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!" Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову, як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув!

— Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!

— Винен і я, звичайно... Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!

— Як ти смієш! — скипів Володимир. — Спускайся вниз! Тут поговоримо!

— Не спущусь!

— Чому?

— Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.

— Візьміть його! — гукнув Володимир до дружинників.

Ті кинулися виконувати княже повеління.

— Ха-ха! Пізно, княже! — прохрипів тіун зі своєї обсмаленої вогнем, почорнілої вежі. — Пізно! Все майно моє згоріло, вся родина загинула, навіщо тепер мені цей білий світ?

З цими словами він кинувся головою вниз, під ноги Володимировому коневі. Помер відразу, навіть не ворухнувшись.

І князь, і дружинники, вражені цією смертю, довго мовчали.

— Божевільний! — нарешті промовив Володимир і, торкнувши коня, поїхав геть із спустошеного, безлюдного городища.

 

4

Сніги почали швидко танути, в ріках прибувала вода. Але весняна повінь уже була Ігореві не страшна. В суботу опівдні він прибув до Десни, якраз навпроти княжого села Путивська, що привільне розкинулося серед лісів на високому березі, обережно перевів по рихлому льоду кінну дружину і ще задовго до вечора в'їхав до Новгорода-Сіверського. Гінці заздалегідь сповістили всіх про його прибуття.

Княгиня Євфросинія з дітьми і почетом ждала його на майдані, перед хоромами. Побіля княгині, але тримаючись певної відстані, стояв разюче схожий на неї вродливий чоловік у багатому вбранні. Чорна соболина шапка з малиновим верхом відтіняла блідість його чола, з-під розстебнутого кожуха, розшитого канітеллю і отороченого випушками з горностаєвого хутра, виглядала князівська кошуля з блавату, на ногах — жовті чоботи. Ліва рука лежала на позолоченому держакові меча, а він сам напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле на морозах обличчя Ігоря, який, скочивши з коня і розставивши для обіймів руки, швидко наближався до княгині і дітей.

— Ярославно! Княгине моя! — зірвалося з Ігоревих уст.

Євфросинія метнулася на той поклик, як пташка, і впала князеві на груди.

— Княже мій!

Ні на кого не зважаючи, він поцілував її в мокрі від щасливих сліз очі, у тугі, по-дівочому рожеві щоки. Потім підійшов до синів, кожного підняв перед собою, поцілував, а найменшеньку доньку кілька разів підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.

Глянувши на незнайомця,що стояв віддалеки в оточенні кількох своїх людей, наморщив лоба. Хто це? Де він його бачив? Невже...

— Князь Володимир Галицький?

— Так, це мій брат Володимир, Ігорю, — сказала тихо Ярославна. — Мій нещасний брат... Ти бачив його раз чи двічі. Ще на нашому весіллі... Він прибув позавчора... Привітай його, прошу тебе!

Володимир Ярославович! Володимир Галицький! Свояк! Так ось він який, цей князь-ізгой, якого батько вигнав разом з матір'ю, княгинею Ольгою, дочкою Юрія Долгорукого!.. Ігор поволі підходив до Володимира, а той все більше бліднув і внутрішньо напружувався.

Ігор простягнув руку.

— Я радий вітати тебе, княже, на Сіверській землі! Мій дім — твій дім! Брат моєї Ярославни — бажаний тут гість!

Володимир спалахнув радістю. Щоки його почали поволі рожевіти. Він міцно стис Ігореві руку, потім обняв його.

— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате мій! Правду сказати, зі страхом я їхав сюди. Боявся, що грізне слово князя Ярослава, вітця мого, дійшло і до тебе, як дійшло воно повсюди, де я побував, і ти вирядиш мене з моїми людьми на всі чотири вітри, як вирядили інші... Бо навіть великий князь Святослав Всеволодович, тесть мій, дочку свою, а мою жону Болеславу і внуків своїх залишив у Києві, а мене випхнув як небажаного гостя... Навіть вуй Всеволод, князь Володимиро-Суздальський, такий же сильний і багатий, як і мій отець, не захотів дати мені притулку...

Ігор нахмурився.

— А я не боюся твого вітця... Хоч він і наймогутніший на Русі володар, а не боюся... Я тут господар, і ти можеш жити у мене зі своїми людьми, скільки тобі захочеться! Поїдеш у Путивль і там житимеш... Так, Ярославно?

Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима.

— Так, ладо мій! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича.

Після вечері, на якій були присутні бояри і воєводи, Ігор, Ярославна і Володимир залишилися у затишному покої княгині самі. Тут було тепло, пахло воском від свічі, що потріскувала у срібному підсвічнику, і ладаном.

Ігор і Ярославна сіли з одного боку столу, Володимир — з другого. Старий чашник вніс глек холодного квасу, налив три келихи. Ігор відпив кілька ковтків і, зачекавши, поки чашник причинить за собою двері, пильно подивився на свояка.

Я радий, Володимире, що ти завітав до мене, що я познайомився з тобою. Євфросинія багато розповідала про тебе, але мені хотілося б почути з твоїх уст, що трапилося у вас з батьком, чому виникла між вами котора, як ти опинився тут... Може, я зумію чимось допомогти тобі?

Володимир гірко усміхнувся. В його сумних запалих очах залягла глибока туга.

— Важко згадувати, але тобі, Ігоре, розповім. Та й сестра не все знає, тож хай послухає...

 

5

— Мати моя, княгиня Ольга-Євфросинія, дочка Юрія Долгорукого, вийшла заміж за мого батька не по любові — їх подружили батьки у своїх корисливих цілях. Жінка горда і незалежна, вона була дуже нещасливою:

батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її, зневажав, навіть у гніві руку здіймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасію. І це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсім неможливим стало її життя відтоді, коли батько відкрито заявив боярам, дружині і всьому Галичу, що свого позашлюбного сина Олега від тієї повійниці Настасії хоче після себе бачити князем на галицькому столі. Обурилися бояри, захвилювалося поспільство, а мати зовсім втратила голову. Я став на її захист і на захист своїх прав. "Отче, — сказав я на боярській думі, — за мудрість і за могутність прозвали тебе Осмомислом. Та яка ж то мудрість державна — ладити в князі Настасича, сина жінки гулящої? Яке ж то батьківське серце — відрікатися від законного сина, свого спадкоємця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе сміятиметься вся Русь! А чужоземні володарі зневажатимуть і не захочуть знатися з тобою!"

Бачили б ви, як обурився на ці мої слова князь Ярослав! Як грізно блиснули його очі, а голос загримів, як грім!

"Нещасний! — вигукнув він грізно, схопившись зі свого золотого стола. — Як смієш мовити таке вітцю своєму! Я не тільки позбавлю тебе князівства, я вижену тебе геть із землі моєї, не дам тобі спокою ніде, куди б не закинула тебе доля! А всім, — хоче хто знати це чи не хоче, — я тут урочисто об'являю свою волю: спадкоємцем після мене стане мій син Олег! І то дарма, що його мати — не княгиня! Досить того, що я кохаю її! Хіба великий князь київський Володимир, син Святославів, не був позашлюбним сином служниці-простолюдинки Малуші? Був! І всі руські князі ведуть від нього свій рід! То чому ж мій син, княжич Олег, не має права посісти золотий стіл галицький і володіти Галицькою землею після мене?"

Бояри загули, загомоніли, найбільш гарячі голови посхоплювалися з місць, почали кричати, що князь негоже чинить і вони не дозволять Настиному синові володіти ними.

Князь грюкнув посохом об поміст, побагровів, показав мені на двері:

"Геть звідси, крамольнику! Не здіймай котори проти отця! Як я сказав, так і буде! А всі, хто тут підвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене глибокий, а меч гострий!"

Я покинув боярську думу. Зі мною пішли всі, хто боявся за своє життя. Князь Ярослав має крутий норов і важку руку, — до розправи у нього не довго.

А вночі, забравши матір і сім'ю, я разом із своїми однодумцями втік у Польщу. Вісім місяців жив там у місті Червені, ждучи вістей од вірних людей, що лишилися дома. Вісім місяців, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як сходить сонце з-за рідного, але такого далекого краю, і думав: "Коли ж настане мій час? Коли повернуся додому?"

І ось такий час настав. Взаємна ненависть між батьком і боярами, а потім і городянами росла і збільшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич — і бояри, і дружинники, окрім небагатьох батькових прихильників, і ремісники, і робучичі — хлинув, як повінь, на Гору, до князівських хоромів. Князя взяли під варту, його прихильників посікли. Олега Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку скоїлося таке лихо, схопили, вивели на майдан і привселюдно спалили на вогнищі як відьму.

Ось тоді ми, княгиня Ольга і я, одержали від вірних людей звістку: "Повертайтеся в Галич!"

Ми повернулися. Який то був радісний день! Гули дзвони на Горі і на Підгородді, вітаючи нас, гомоніли на вулицях і майданах святково одягнуті галичани, з церков вийшли нам назустріч попи з хрестами в руках... З гридниці вивели князя Ярослава, і велії мужі галицькі змусили його поцілувати хрест і покластися, що княгиню він матиме за жону, а мене — за спадкоємця...

Побачивши, як змарніла у вигнанні княгиня Ольга, батько просльозився і, здається, щиро поклявся на святому хресті мати й справді її за жону, а мене — за спадкоємця. Поклявся він також не чіпати і тих бояр, котрі сприяли нашому поверненню і замиренню з батьком.

Ми разом, супроводжувані тисячами людей, які були свідками цієї клятви, пішли до князівських хоромів.

Та не на щастя ми повернулися, не на щастя помирилися з князем. Захопивши під час втечі та в поневіряннях по чужих краях важкої хвороби, мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла і незабаром упокоїлася.

Ми поховали її пишно, як і личить княгині. Отець ходив пригнічений, сумний, сумирний, розмовляв з усіма лагідно, по-доброму, а таємно замислював чорне діло. Поволі збирав своїх друзів-однодумців, непомітно для сторонніх очей стягував до Галича вірних йому бояр, дружинників, огнищанинів, тіунів, отроків, а коли почувся на силі, одної ночі схопив усіх тих, кому хрест цілував, і наказав повідрубувати голови... Мене попередили про небезпеку, і я втік на Волинь до Романа Мстиславовича. Отцеві так хотілося піймати своє бунтівливе чадо, що не пожалів трьох тисяч гривень — найняв поляків, щоб напали на волинські землі. Ну, а ті раді старатися: вогнем і мечем пройшлися по окраїні Волинської землі, спалили два городи, кільканадцять сіл, повигинали людей... Що було робити? Я втік у Торчеськ на Поросся, що теж належить князеві Роману, але йому батько пригрозив війною, і мені довелося тікати далі...

Важко розповідати про мої поневіряння. Де я тільки не побував — від Росі дійшов аж до Волги, — і всюди князі ввічливо приймали, пригощали, а через місяць, через тиждень, а хто навіть на другий же день, ще ввічливіше виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнішого на Русі і найбагатшого... Так домандрував я аж до Володимиро-Суздальського князівства. Ну, подумалося мені, де той Галич, а де Володимир та Суздаль! Не дістане сюди отець! Та й князь Всеволод теж могутній князь. Хіба побоїться він Ярослава Галицького? До того ж він рідний мій вуй, материн брат! Невже відмовиться надати племінникові притулок?.. Відмовив!.. Лагідно, чемно спровадив мене з Володимира як рідного, милого, але небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу — дав грошей, і коней, і харчів, їдь, мовляв, дорогий племіннику, швидше звідси та шукай собі пристановища деінде... От і приїхав я до тебе, Ігорю... Приймеш — дякуватиму, не приймеш — серця на тебе не матиму: світ широкий — десь прихилюся... Тоді поїду до двоюрідного брата Володимира Глібовича у Переяслав. То моя остання надія...

 

6

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9624

Пошук на сайті: