Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 46)

— Княже, що? — скрикнув перелякано Ждан. — Поранений?

Ігор зблід. В рані бриніло тонке древко стріли з білим оперенням. На гриву коневі бризнула кров.

Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад.

— Князя поранено! Прикрийте його!

Янь прикрив Ігоря щитом, дружинники зімкнули позад нього ряди, поволі почали під роєм стріл відступати.

Замішання в рядах русичів не залишилося непоміченим половцями, і вони посилили обстріл.

Ігор від болю й досади зціпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же було недалеко від прориву!

Стріла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила думка: "От коли знамення дало про себе знати! Нещаслива доля Ольговичів не оминула й мене!"

— Не відступайте, браття! Не відступайте! Я зараз повернуся з підмогою! — гукнув він воям, що здригнулися в замішанні.

Та звістка про поранення Ігоря блискавично поширювалася серед війська і засмучувала всіх. Тільки початок битви — і вже поранено князя! Як же бути без нього в такий час!

— Рагуїле, очолюй полк! Не відступай, пробивайся далі вперед! Мені перев'яжуть рану — і я повернуся! — гукнув він тисяцькому, а Жданові і Яневі сказав: — Ведіть мене до Славути!

Посеред табору, на половецьких возах, застелених нікому тепер не потрібними паволоками та оксамитами, лежали поранені. Одні стогнали, інші просили пити. Біля них клопоталися знахарі та костоправи, що витягали з ран стріли, тамували кров, складали і зв'язували розтрощені кістки, накладали пов'язки.

Славута вже почув про поранення Ігоря і біг йому назустріч.

— Стріла? Знімайте з коня!

Ігор сів на воза. Славута обережно підняв важкий рукав кольчуги, відламав наконечник стріли і витягнув з рани древко. Потім зняв поручі, закотив рукава кольчуги й сорочки, дістався до рани.

— Ну, що? — спитав Ігор, кривлячись від болю.

— Дякувати долі, кістка ціла, — зрадів Славута. — А рана, хоч і болюча, не страшна. Ось ми тобі зав'яжемо її — і відразу стане легше!

Він дістав з торбини сувій чистого, добре вибіленого полотна, відрізав чималий шмат, один кінець густо помастив маззю, що пахла медом і чистотілом, і перев'язав рану. Потім підв'язав руку перед грудьми.

Ігор відразу сплигнув з воза.

— Куди? — сторопів Славута.

— Як — куди? — здивувався князь і правицею показав на битву, що вирувала, ревла, біснувалася довкола. — Туди!

— З одною рукою? Ти ж поранений!

— Ну й що! Моє місце там! — Ігор повернувся до своїх молодих супутників: — Допоможіть мені сісти на коня!

Ті переглянулись. Як же допомогти? Не піднімати ж князя руками!

Тоді Ждан став на коліно, нахилив плечі, Янь нахилився поруч з Воронцем, і Ігор по їхніх спинах зійшов угору і сів у сідло.

Його побачили воїни, і з сотень грудей вирвався радісний поклик:

— Князь Ігор живий! Князь Ігор з нами! Вперед, браття!

 

5

Страшно довгим і важким був той суботній день для Ігоревого полку. Проти восьми тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч степовиків, і до них все прибувала й прибувала підмога.

З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тільки перша половина травня, сонце пекло немилосердно, по-літньому. Металеві шоломи, кольчуги і лати нагрівалися так, що здавалося, лини на них води — зашкварчать! Суха земля під кінськими копитами здіймалася їдкою курявою, забивала горло, ніс, а піт, змішаний з нею, виїдав очі.

Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага. І люди, і коні знемагали без води... А її не було!.. Води! Води! За один-єдиний ковток без роздумів кожен віддав би всю вчорашню здобич!

Кілька разів Ігор кидав свої дружини в атаку на північ,

у той бік, де відкривався найближчий шлях до Дінця. В кольчугах і латах, зі списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в саму гущу половецьких полків — кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і стягували з сідел... З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не зуміли. їм насупроти ставали нові, свіжі загони половецької кінноти, і, здавалося, не було їм ні кінця ні краю.

Найвищої напруги битва досягла в другій половині дня і перед вечором.

Відбивши всі намагання русичів прорватися до Дінця, Кончак зрозумів, що чаша терезів перехилилася на його бік і ключі від перемоги опинилися в його руках. Він посилив натиск з півночі, від Дінця, і з заходу та півдня від Сюурлію, залишаючи більш-менш вільним, прикритим лише слабеньким заслоном, шлях на схід, до невеличкої, довжиною всього в вісім чи дев'ять верст річки Каяли, що текла в глибокій долині з крутими скелястими берегами з півночі на південь і впадала в Сюурлій неподалік від великого озера. Він уже дізнався, що цілком несподівано, замість Святослава Київського з об'єднаною силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався — і злорадно вигукнув:

— Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!

Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.

І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам, скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.

З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов'язкою на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне, одною своєю появою в самій гущі бою.

— Ігор тут! Ігор з нами! — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б'ються вони без їжі та води, що пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?

Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.

— Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся братія ляжуть трупом! —схвильовано загаркавив Ольстин. — Треба тікати!

— Як же втекти? — не зрозумів Ігор. — Ми оточені!

— Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полків — і проб'ємося!

— А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?

— Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.

— Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнів, а з одними воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться — то всім гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках іноплемінників, то який одвіт дам перед богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий мій рішенець!

Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!

Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.

Ігор заохочував:

— Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час, скільки потрібно доброму молодцеві, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо! Так піднатужмося, браття! Вперед!

Окремі стяги під натужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки половецькі, відтискуючи Їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля — і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом гукав:

— Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!

Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.

А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.

Над полем пролунав чийсь стривожений голос:

— Ковуї тікають! Ковуї!

Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.

— Верніться, браття! Верніться! — гукав розпачливо Ігор.

Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи, охоплені жахом і бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на нього уваги.

Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.

Невже ніхто не впізнає князя?

— Воєводо Ольстин! Браття ковуї! — загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра.

— Прости, княже, — схилив він чорночубу голову. — Злякалися ми! Смерті злякалися!.. Адже половці вважають нас відступниками, зрадниками і в полон не беруть — січуть усіх підряд!

За ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор зрозумів: це кінець! Ніяка гать не спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі прірву! Ніяка сила не спинить тепер половців, що скористалися боягузтвом ковуїв і ринули в саму серцевину руського війська!

— Прокляття! — вигукнув він. — Що ж вони наробили! І самі загинуть, і нас усіх віддадуть на поталу ворогові!

— Там Каяла, а за нею — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть дістатися до води, а звідти, напоївши коней і самі напившись, далі в степ... Якщо пощастить, звичайно...

— Якщо пощастить.... Нещасні! Там далі — Каяла! Чи ж зуміють перебратися через неї... Та, врешті, що нам зараз до них!..

Різкий окрик Яня, що разом зі Жданом наближався до князя, вивів Ігоря з заціпеніння:

— Половці!

Ігор підвів голову. Половці були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кінських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхівців.

— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив князевого Воронця батогом по крупу.

Коні бігли з усіх сил. Та сил було мало. Ні гострі остроги, ні батіг, ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну, виручай, друже! — ніщо не могло примусити бігти їх так, як бігли напоєні, нагодовані і не змордовані половецькі коні.

Ось Янь і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав і Михалко Гюргович — Ігор вирвався вперед. Йому залишається один перестріл із лука до своїх. Зовсім близько! Один перестріл!

— Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве не падає з ніг...

Тоді з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, і мчить князеві на виручку. Його розкошлачена борода розвівається на вітрі, в жилавій руці виблискує проти сонця двосічний меч, він здалеку гукає захриплим голосом:

— Князюшко, тримайся! Я Будило! — зістрибує на землю. — Бери мого коня!

Але тут помічає, як передній половчин на повному скаку натягує лука.

— Не стріляй! Це князь Ігор! — кричить щосили Будило і кидається навперейми стрілі, підставляючи їй свої груди.

Стріла пронизує його наскрізь.

Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався і ще раз крикнув:

— То наш князь! Не вбивай його! — І, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9624

Пошук на сайті: