Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 18)

    Австрійська дам­ба на ру­мун­сь­ко­му боці бу­ла не тільки ста­рою, доб­рот­но ук­ла­де­ною і скріпле­ною, але ще й ма­ла чо­мусь нез­вич­ну - ду­го­подібну - фор­му. З то­го бо­ку ріки во­на на­га­ду­ва­ла де­що де­фор­мо­ва­ну, ніби­то тро­хи розігну­ту з обох кінців підко­ву. Ка­жуть, що той ґазда, хто ор­ганізо­ву­вав її будівниц­т­во, ко­лись тут був не тільки ве­ли­ким діди­чем - на всі двад­цять пальців май­с­т­ром, але тро­хи й хи­мер­ним чо­ловіком: лю­бив усе ро­би­ти так, як не в ту­тешніх лю­дей і не скрізь. А ще ка­жуть, привіз зі світу мо­ло­ду, але сла­бу на ле­гені жінку-німке­ню, і жінці тре­ба бу­ло дня­ми хо­ди­ти над во­дою, щоб чим більше ди­ха­ти річко­вою вільгістю, їха­ти на ліку­ван­ня на теплі во­ди без чо­ловіка жінка відмо­ви­ла­ся на­мер­т­во. І щоб їй бу­ло ве­селіше хо­ди­ти над Че­ре­мо­шем, при­ду­мав той май­с­тер ма­лень­ку хитрість - ско­ман­ду­вав клас­ти ду­го­подібну дам­бу, щоб йо­го добрій пані зда­ва­ло­ся, ніби­то во­на спо­чат­ку піднімаєть­ся до­го­ри, як в Аль­пах, а потім спус­каєть­ся вдо­ли­ну, до­го­ри - вдо­ли­ну; так і день, ди­ви­ся, ми­нає швид­ше, і здаєть­ся, що ти ман­д­руєш інши­ми -да­ле­ки­ми - кра­ями.

    Отож, з то­го ча­су ши­ро­ким гре­бе­нем дам­би мож­на бу­ло не тільки йти, але навіть бігти.

    Але, як­що ста­ти на оць­ому - най­ви­що­му - місці і зне­наць­ка по­ди­ви­ти­ся вниз на ріку, то мо­же зак­ру­ти­ти­ся в го­лові, в ко­го го­ло­ва не ду­же здо­ро­ва. А як­що ди­ви­ти­ся прос­то так - зад­ля ціка­вості, то вни­зу, попід са­му во­ду мож­на по­ба­чи­ти такі ж при­бе­режні кущі і каміння, як тут, звер­ху. Діти, бу­ва­ло, бав­лять­ся і збіжать по дамбі вниз, як дрібні со­неч­ка після до­щу по ве­се­лиці, - а потім плюс­ка­ють­ся ціли­ми дня­ми у воді. Але бать­ки воліють да­ти дітям по парі бу­ко­вих па­лиць на сра­ку, ніж пус­ка­ти їх ку­па­ти­ся під дам­бою: ка­жуть, місце прок­ля­те - то й не­без­печ­не.

    Сидить Ми­хай­ло на гре­бе­неві дам­би, спус­тив­ши вниз на­ход­жені но­ги, і ди­вить­ся на той бік. Прок­ля­те - не прок­ля­те, а що місце мо­то­рош­не, - то прав­да. Не раз і діти па­да­ли сторч го­ло­вою, за­ди­вив­шись на шум­ли­ву во­ду, і ху­до­ба ішла на той світ із дам­би, і не од­но­го кон­т­ра­бан­дис­та, або, як ка­жуть по-ту­теш­нь­ому - шварцівни­ка, з то­го бо­ку прис­т­ре­ли­ли отам, уни­зу, при­кор­дон­ни­ки-gra­ni­ce­ri, і по­то­пель­ни­ка не од­но­го там ви­ло­ви­ли. Так що сільські лю­ди на­ма­га­ли­ся пан­т­ру­ва­ти ху­до­бу в лузі, об­к­лав­ши во­рин­ням місце від дам­би, а до ку­пан­ня йшли май­же в кінець се­ла, на більш рівнин­ну, спокійнішу во­ду вниз по течії, ближ­че до За­рем­би­но­го мли­на.

    Коли по той бік ріки па­ну­ва­ли по­ля­ки, бу­ва­ли ча­си, що на шварцівників-ґешеф­тарів во­ни ди­ви­ли­ся де­що крізь пальці. Іноді ті мог­ли собі навіть по­се­ред дня діста­ти­ся з кра­мом на ру­мун­сь­кий бік. Чи то пе­ревізни­ки бу­ли у змові зі стра­жа­ми кор­до­ну, чи зад­ля за­робітку по­де­ко­ли не­вип­рав­да­но ри­зи­ку­ва­ли, чи там­тешні за­ко­ни бу­ли тро­хи такі, як диш­ло… а мо­же, те, що Че­ре­мош­не ту­ли­ло­ся у дідька за па­зу­хою, то й диш­ло ту­ди роз­вер­та­ло­ся по­воліше, ніж де-інде, але зрідка із шпа­ро­ви­ти­ми16 ґешеф­та­ря­ми трап­ля­ло­ся са­ме так. Мо­же, іще й че­рез те, що з Польщі тоді бу­ло що пе­ре­ки­да­ти на ру­мун­сь­кий бік більше, ніж з ру­мун­сь­ко­го - на поль­сь­кий.

    Щоправда, по­ля­ки час від ча­су влаш­то­ву­ва­ли по­бої по­руш­ни­кам при­кор­дон­но­го спо­кою та­кож се­ред білої дни­ни, особ­ли­во, як­що шварцівни­ки бу­ли з ру­мун­сь­кої сто­ро­ни. Доп­рав­лять до сво­го пос­ту ви­лов­ле­но­го се­ред ріки не­бо­гу, наб'ють на подвір'ї бу­ко­ви­ми па­ли­ця­ми в чо­ти­ри ру­ки, відбе­руть крам, пот­ри­ма­ють ме­жи жовніра­ми, зас­тав­лять тра­ву ско­си­ти чи сіно ски­ну­ти - та й відпус­ка­ють би­то­го на­зад. А тут уже ру­мунські бу­ки гра­ють йо­му як не «гу­цул­ку», то «аркан», та все по гу­зиці, та все по вже синій від поль­сь­ких па­лиць гу­зиці.

    Після то­го на якийсь - ду­же нет­ри­ва­лий - час при­тих­не ґешефт з обох бе­регів.

    І зно­ву шну­ру­ють при­кор­дон­ни­ки по обид­ва бо­ки во­ди ма­ло не на відстані прос­тяг­ну­тої ру­ки, лиш хіба що тільки не го­во­рять один з од­ним. Але ми­нає день-дру­гий - і прос­вис­тить з то­го на цей бік камінь від поль­сь­ко­го пос­то­во­го із прив'яза­ним за­паш­ним ґаліцей­сь­ким тю­тю­ном, а з цього бо­ку - поділять­ся ґраніче­ри су­ше­ни­ми сли­ва­ми в міщу­ли­кові17, за­чеп­ленім до вер­ху дов­гої і гнуч­кої ліски чи жер­д­ки; та й далі підуть хлопці в де­що од­на­ко­вих, як­що ди­ви­ти­ся з цього бе­ре­га, мун­ди­рах уз­довж ріки, ніби­то нічо­го й не бу­ло, не до­повіда­ючи на­чаль­с­т­ву про своє хоч і дрібне, але стро­го-нас­т­ро­го за­бо­ро­не­не по­руш­ниц­т­во.

    …Ото си­дить Ми­хай­ло на дамбі і ду­має, що та­ки, діправ­ди, бре­хав лей­те­нан­тові Лу­пу­лу, на­чеб­то інте­ре­су до поль­сь­ко­го, а відне­дав­на совіцько­го, бе­ре­га не має. Як­що вже по щирій правді, то жи­во­го інте­ре­су не має, але ж Ми­хай­ло має очі, і очі, сла­ва Бо­гові, по­ки що добріські, то все він ви­дить. Ви­дить, що від ми­ну­лої осені ста­ло на тім боці якось так ти­хо, ніби там три­ва­ли що­денні по­мин­ки за щой­нов­мер­ли­ми, чи так, як­би там­тешні лю­ди рап­то­во об'їли­ся ма­ко­вин­ня - і на­дов­го впа­ли у спляч­ку, як лісові вуй­ки-вед­меді. Щось там не так… ой, не так, як у там­тешніх лю­дей раніше.

    Кажи що ка­жи, а за Польщі та­ки бу­ло по-іншо­му. Ко­лись, бу­ва­ло, люд­сь­ке га­ря­кан­ня, без­со­ромні дівочі пис­ки чи вдо­во­лені па­ру­бочі свис­ти відби­ва­ли­ся від ска­ли на тім - до ска­ли на цім боці, а особ­ли­во у дні цер­ков­них свят чи сільських на­бутків; і под­во­юва­ла ден­на або вечірня лу­на змішані го­ло­си, і сто­яли во­ни, мов єди­ний чис­тий дзвін, у до­лині між го­ра­ми, розітну­ти­ми во­дою; і хто не знав, то й не ска­зав би та й не по­ду­мав, що зви­вис­та, як га­ди­на, і зе­ле­на, мов ко­би­лич­ка, ріка, неп­ри­род­но міче­на сму­гас­ти­ми стов­па­ми, ро­бить той дзвін трісну­тим над­воє.

    Ще май там­тої зи­ми, ще на тім боці за по­ляків, да­ле­ко за північ вер­та­ли­ся Ми­хай­ло з Мат­рон­кою з ко­ля­ди до­до­му, і ста­ли, мов уко­пані, гля­нув­ши на дру­гий бік по­ру­ба­но­го Че­ре­мо­ша.

    Там бу­ло так гар­но - що аж страш­но, як, мо­же, бу­ває не­ва­гомій душі ли­ше пе­ред рай­сь­кою бра­мою. Білі - не­на­че вов­няні - сніги ле­жа­ли від верхів до ни­зу не­по­руш­ним са­ва­ном, про­шиті хіба що лиш чор­ни­ми піка­ми сме­ре­ко­вих і бу­ко­вих лісів, та вир­вані лат­ка­ми теп­лих осель, над яки­ми вив­ся па­ху­чий дим. І ці, мініатюрні зда­ле­ка, роз­ки­дані між срібни­ми, блис­ку­чи­ми сніга­ми темні цят­ки хат світи­ли­ся те­пер ве­се­ли­ми вер­теп­ни­ми звізда­ми; і чорніли між ха­та­ми тонкі вер­веч­ки ко­ляд­ників і ма­лан­карів, як пле­тені пас­туші батіжки.

    І при­ту­ли­ли­ся Ми­хай­ло з Мат­рон­кою од­не до од­но­го так близь­ко, що навіть че­рез грубі їхні сар­да­ки18 бу­ло чу­ти прис­ко­ре­не бит­тя сер­дець - бо зат­ру­би­ла на тім боці чо­ловіча ко­ля­да оле­ня­чим ро­гом, а з цього бо­ку ко­ля­да жіно­ча спо­хо­пи­ла­ся скрип­кою, і на­раз дов­ко­лишні го­ри пот­ряс­ло єди­ним з двох боків «Гой, дай Бо­же!» - і Ми­хай­лові за­хотіло­ся впас­ти ли­цем у сніг на срібно­му горбі з то­го бо­ку, де зно­ву зак­лич­но тру­бив ріг, як зрілий олень у шлюб­ну свою по­ру; бо не ли­ши­ло­ся на світі нічо­го, окрім по­лох­ли­во­го, як пташ­ка, Мат­рон­чи­но­го сер­ця в Ми­хай­ловій жмені, її твер­дої, май­же діво­чої циць­ки, і ото­го різдвя­но­го ро­гу, що ста­вав то три­вож­ним, як гул по­ве­не­вої во­ди, то не­са­мо­ви­тим, як чо­ловік біля вдат­ної йо­му жінки…

    Часом після всіх ден­них робіт, спізна уве­чері, ішли Ми­хай­ло з Мат­рон­кою в луг, спус­ка­ли но­ги з дам­би - і слу­ха­ли чи то са­мих се­бе, чи про­хо­лод­не ди­хан­ня гір і шум­ли­вий нес­покій во­ди. При­ту­лять­ся го­ло­ва­ми - і мов­чать, лиш те­реб­лять од­не од­но­му га­рячі пальці, та хіба що на мить пок­ла­де Мат­рон­ка го­ло­ву в чо­ловікові коліна - і слу­ха­ють… слу­ха­ють.

    А там, на то­му боці, плу­таєть­ся но­га­ми кот­рийсь ку­че­ря­вий19 ґазда з на­бут­ку, - та й крик­не по­че­рез ріку до та­ко­го са­мо­го ку­че­ря­во­го, що вер­тає з Ка­пе­ту-те­ро­вої кор­ч­ми, пос­вис­ту­ючи на два Че­ре­мош­них:

    - А що, ґазди­ку, йде­те сього­вечір до кобіти20?

    - А чо­го би не йшов?!

    - То пан ґазда має люб­ку?

    - Маю, най мені здо­ро­ва бу­де.

    - Же би вам здо­ро­ва бу­ла і моя мені бу­де здо­ро­ва, бо я та­кож маю люб­ку, смач­ну, як сме­та­на.

    - Пане-домнуле, а ви бих поміня­ли свою люб­ку на мою? Мо­же, моя ще май смачніша?

    - Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

    - То поміняй­мо­ся на сю ніч.

    - Іду міня­ти­ся. Наз­до­га­няй.

    - Піду по­ра­жу­ся з жінкою, ци поз­во­лить.

    - Моя мені точ­но ска­же: «Не поз­во­лям». А ва­ша що - поз­во­лям?

    - Моя, мо­же, й поз­во­ли­ла би, як­би не на­дов­го.

    - А чуєте, ґаздо, як ва­ша кобіта дає вам знак, що свобідна від сво­го чо­ловіка?

    - Кладе дзер­ка­ло у гру­шу про­ти сон­ця.

    - А ко­ли сон­ця не­ма?

    - Вішає опу­да­ло від во­ро­ни.

    І так собі пе­ре­гу­ку­ють­ся по­че­рез ріку два підпилі ґазди - аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл - на дві дер­жа­ви чу­ти.

Пошук на сайті: