Панас Мирний
День на пастівнику
– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! – гукав одного літнього погожого ранку невеличкий хлопчик літ дев’яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.
Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням. Одежа хлопчика – лихі вибійчані штанці, засукані аж до колін, латана сорочка і на голові з передраним козирком картуз – під тим світом теряли свою злиденність, неохайність,- і латки 1 дірки відбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.
Картина була справді чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було на праву руч місто. Церкви підняли високо угору свої круглі голови, сяли у прозорому повітрі золотими банями, зеленіли їх залізні покрівлі, мов травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані; поміж церквами хати, людські огороди тонули в гущавині темно-зелених садків. Он і річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з себе, а через річку перекинувся міст – тонкий, узорчатий, мов з волосені виплетений. Тута ж, недалеко від бурти, мов кріпость перед містом, висока кам’яна стіна обвивала кругом великий розкішний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратієвщину. А на ліву руч від бурти розіслався степ, рівний, як долоня, широкий і довгий-безкраїй, тонув у своїй просторій просторості, у своїй зеленій траві, спершу аж темно-зелений, а чим далі – блідіший, голубіший, поки не сходився з краєм блакитного неба, де, здавалось, він загнувся угору і пішов уже попід небом. Серед його хвилі хвилями золотого сонячного світу так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи униз; над ними сотні срібноголосих жайворонків непримітне в’ються, і їх’, весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипа-1 ється, здається, сизо-прозоре повітря само бринить-спі-‘, вае… А на темно-синьому полі неба огненне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару,- невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красиво так,- не надивився б, не налюбувався!
Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплю-чи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят,- байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь,- його рідний і двоюрідний брати, з котрими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп’ята, поснідавши і щоб чим-то згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові,- старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.
– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.
Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: “Уже!” Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур’яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратієвщини.
– Я знаю, він у рові між шипшиною засів,- промовив сам до себе Івась і ударився туди.
Шукав по бур’янах, заглядав у рів, свистав, гукав,- і тільки його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестів та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялись досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу,- Василь не окликався, не одгукувався. Досада розбирала Івася, як його так зразу нагляділи, а він аж узсоркався, шукаючи, а й досі нікого не знайшов.
Повернув він знову до бурти. Дорогою, мов з-під землі, донеслося до його Грицькове “ку-ку!”. Він разів з п’ять оббіг кругом неї – нема нігде. А його голос він чув. І так виразно гукнув “ку-ку!..” Ось знову гукає.
– Ага! ти у балочці,- радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся – немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.
– Нехай вам біс! – промовив він і виліз на шпе-лень бурти.- Звідти так видно кругом,- уже хтось десь та виткнеться.- І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур’янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове “ку-ку!”.
– Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! – зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.
Йому не так досадно було на Василя,- той далеко пішов ховатись,- а Грицько – Грицько тут десь,- він тільки закрив очі, а той і гукає: “Уже!”, а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а ото не знайде!
– Хай же вам ірод,- рішив Івась і, забачивши на траві проти сонця червоненьку комашину, присів до неї. Комашина, почувши на собі чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками і затихла. Зразу Івась забув і свою досаду, і свої жмурки.
– Іч, хитра яка! – промовив він, ухопивши комашину у руки, і, положивши на долоню, почав дратувати її травиною.
Комашина не заворушилася, задравши угору чорні ніжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив їй Івась – і перекидав, і ворочав,- нежива та й годі.
– Підожди ж! – промовив він, ліг на бурті, од-ставив геть від себе руку і терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.
Час не стояв; сонце підпливало все вище та вище, не гріло вже, а почало допікати. Жайворонки затихли у степу; з Ратієвщини тільки доносилися птичі голоси,- кропив’янки розкидали своє цьомкання у кущах, іволги з лип щось белькотали на увееь садок, горлиці жалібно туркотали у бузку, сороки скреготали, стриба- 5 ючи по стіні і махаючи своїми чорними хвостами, а • там, серед самого саду, у зеленій гущавині непролаз-., них кущів розлягалися соловейки. Скільки їх! і як во- ‹ни голосно щебетали! ‘
Івасеві про все те було байдуже; він не тільки не дослухався до того, він не примічав і того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя іграшка, своя забава,- ця хитра червона комашина хоч би уеиками моргнула, ніжкою повела,- хоч убий!
– Бач, ти граєшся, а не шукаєш! – роздався ззаду його голос. То був Грицько.
Хто б не глянув на його – зразу одгадав, що то рідний брат стоїть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком ніс, чорні, як терен, очі, загоріле довгобразе лице. Тільки вищий Грицько, бо двома роками старший від брата.
– Що ти тут робиш? – спитав він, присідаючи на траві.
– Бач, комашина! – відказав той, простягаючи руку.
– То сонечко! – угадав Грицько.
– Сонечко? – скрикнув Івась і почав вигукувати:
Сонечко, сонечко! Виглянь у віконечко, Бо татари ідуть, Тебе заріжуть, Твоїх діток заберутьі
Грицько піддержав брата, і обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:
– Сонечко, сонечко!..
Овечата, зачувши голоси своїх пастушків, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький білоголовий бичок задрочився: задравши хвіст угору і опустивши голову униз, він пішов вподовж поля вистрибом-вистрибом!
– Дивись, дивись, що бичок робить! – скрикнув Грицько. Івась озирнувся, і обидва зареготались.
Бичок, мов образившись від їх реготу, як вітер, попер вподовж поля.
– Бицю, бицю! – гукнув Грицько, схопившись, і майнув навздогін. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собі, як опечений, подрав навперейми.
Той бичок, з-під Чорнушки, корови, був любимець Івасів. Він його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одірвавши від свого рота шматок хліба, давав йому. Як тільки знайшовся він, мати припоручила його Івасеві. “Це ж уже твій бичок буде”,- сказала вона. Івась тоді з радощів аж підстрибнув і так коло його ходив, що нікого і близько не підпускав. Недаром він і тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забіжить він до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спіймають там!
– Переймай, переймай,- чимдуж кричав Івась на брата, а сам – землі під ногами ве чув, як той вітер, мчавсь.