День на пастівнику – Панас Мирний

– Ото б було і гадюці! – скрикнув він…

– Де то се наш Василь? – спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

– Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись,- одказав Івась, сідаючи коло брата.

– Дума, що шукають? Чудний! – рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

– А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все розказує, який він у неї розумний,- перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою.

– Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.

– То що, як у школу віддасть? – якось призро спитав Івась.- Щоб навчитися сестру дужче бити.

– Вивчу, каже, та й одішлю до батька,- батько, кажуть, полковим писарем, чи що,- так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.

– Буде горобців на дзвіниці лякати!-додав Івась.

– Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати,- так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив – то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить – то все не так,- помовчавши, додав Грицько.

Іван нічого не одказав, тілько глибоко зітхнув.

– Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б нас не вчили…- не швидко обізвавсь Івась.

– Якби ж то! – зразу одказав Грицько та й схопився.- Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того – і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур’янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись- йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати,- то десь у бур’яні і знайдемо.

Іван зареготавсь.

– Ану ходімо, справді.

– Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

– Ти бачив, куди він ішов? – спитав Грицько.

– Він туди, на Ратієвщину подався.

– Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

– Васси-и-лю! – гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.

– Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур’яні набредемо. Ти йди туди, а я – сюди.- І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам’яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі знай бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав’я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам’яної стіни? Від татарви лихої? Від злодіїв, розбишак лютих? – Ні.

Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тілько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера,- тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було,- кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тілько коли глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на різдво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято… Чудний той був князь Ратієв,- низенький, окад-куватий, оброслий волоссям, як звір, воно у його не тільки на щоках і під очима поп’ялося, а й на самому кінці носа, мов бородавка, чорнів кущик; а очі у його? страшні-страшні, як у кроля, червоні, і угору він ними ніколи не дивиться, все у землю; коли ж зводив їх на кого – то недаром! Грізний він був, палючий, як порох, упертий, як камінь, і вередливий, як дитина. Сказав що робити – роби. Оце висила кріпаків ловити живих зайців і напускати у садок… Чуєш ґвалт собачий, гук людський, топіт, біганину, а рушниці одно і знай – палять, гукають,- ото Ратієв полює зайців у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнів; в темну-темну ніч спустять їх у рів на воду, ще й Позв’язують; і не тільки на човнах, а й на стіні понатикають свічок… огню-огню кругом, мов поже-жа. І здалека видно, як огненна в’язка човнів тихо пливе по чорному дну розу, музика тне, люди, як не порозриваються, співають,- ото Ратієв загадав покататися. Й нікого він до себе не приймав, ніхто в його ніколи не бував, все те сам і з своєю двірнею витівав. Городяни спершу боялись, а то і привикли, та так привикли, що коли зачують – Ратієв оте загадав зробити,- трохи не усе місто виходило дивитися на ту чудну і дивну затію.

І як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже ніколи для їх ніякої забавки. Справді, з старим умерла і його Ратієвщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всіх усюдинах кревні сльози та гіркі жалібниці,- чого їм стоїли панові затії, що вони там терпіли, як бідували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зігнувся, борода біла, як молоко, по коліна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсім не видно, хіба уночі почуєш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, віщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкіш-багатство. Старий і досі не стеряв віри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тільки приїде молодий панич з столиці.. Роки тиинали, панича не було. Широкий рів без піддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, 1 от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила свої широкі листи, і хіба тільки уночі кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.

З приїзду стіна тріснула, сипалася, бійниці попадали і пушок не видно,- сховалися під своїми руїнами, міцні залізні штаби, що держали глуху браму, іржа проїла, зламалися, брама лежала долі, ніхто її не піднімав, і в роззявлені завжди ворота видно було, як колись чистий двір заріс бур’яном, як самий палац опустився. Двері його були наглухо забиті: шибки у вікнах, та й то з половини, поцвіли, запліснявіли – і жалібно вітер свистав у їх чорні пробоїни; колись зелена залізна покрівля злущилася, іржею, мов кров’ю, покрилася, бурею задрало один ріг угору, нікому було те полагодити, вільно вітер гуляв по всій оселі, дощ лив у дірку: стіна тріснула, розійшлася, балки підгнивали-падали, димарі наполовину стриміли,- мов каліка-старець, визирав той палац з-за бур’яну. А від кухонь, від сараїв, від людських хат,- мало чого було видно; і дерево, і глина, і цегла позлазилися вкупу і виглядали страшною руїною.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: