Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи від Ратіевщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, міцно сиділа на короткій шиї, кругле, широке лице лисніло від поту; сірі очі бистро бігали. Ось він уже наближається до того місця, де лежить Грицько. Ступінь-другий… і високо стрибає через його.
– Тобі не можна обійти! – обізвавсь Грицько, піднявши голову.
– Чого ж ти ліг на дорозі? – відказав Василь і прямо почвалав до торби. Тута ж коло неї опустився він на траву, витяг хліб, тараню і почав трощити. Він не чистив тарані, як Івась, а з цілої кусав шматки, випльовуючи луску з рота.
– Іч, прокляті! Положили торбу якраз на сонці – хліб на сухар зісохся! – сказав він, витяг ножик з кишені і, як штрикав ящірку, почав штрикати та колоти хліб.
Грицько крадькома поглядав на його і про себе реготавсь. “Хоч би подавився, ящучур!”-подумав.
Василь, поколовши хліб, глитав його, як індик зерно.
– Чи вже напували?- спитав він, попоївши і вмощуючись на торбі лягати.
– Своїх напували,- повагом одказав Грицько.
– А моїх? – скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.
– Сам де був? Ящірок поров? – уїдливо спитав’ Грицько.
Хвилину Василь постояв, це зразу – прискочив до Йвася, що, розплатавшись на траві проти сонця, спав, як убитий, і штовхнув його у бік ногою.
– Іване! Чому ти не напував товару? – скрикнув він.
Івась спросоння не розібрав нічого, підвівся, сів і, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.
– Навіщо ти його будиш? Нащо займаєш? – скрикнув Грицько, схопившись з місця й підбігаючи до Василя.
– А твоє яке діло? Ти спрос?
– Дуля тобі в нос! – скрикнув Грицько.- Тільки мені його займи – то дивись! – він показав йому кулака.
Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу заснув.
– Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо по-одбиваю! – сказав, одходячи, Василь.
– Хто, ти? – кричить Грицько.
– Я! – одру бав Василь.
Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і, вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився,- Василь утік від його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.
Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.
Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучі-ще, ще гарячіше; вітер зовсім затих: сухе, жовте, аж червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось – це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає… Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька.
– Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?
– Василь погнав до водопою”- промовив Гриць-ко, лупнувши очима і позіхаючи. Івась постояв над ним.
– Грицьку! годі вже спати” візно. Ось устань;
щось десь грає, та ловко так.
Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею про-мчалось над ними.
– Чув? Що воно? – питав Івась.- А ходім подивимося.
Грицько встав, потягаючись.
– Воно щось біля озера грає,- сказав, дослухаючись, Івась.
– Поженім напувати, то й подивимося.
– Завертай,- сказав Грицько.
Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.
Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горіло; стоптана стежка, во-нючі багна, оситняг, явір – все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.
– Бач, то Василь граєі – скрикнув Івась і перший побіг до його.
– Це ти сам зробив? – спитав Василя.
– Сам.
– Та ну?
– А хто б же? Івась помовчав.
– Ану я, чи заграю?
Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.
– Грицьку! Ось іди сюдиі Бач – граеі – радік”-чи, гукав він до брата.
Грицько помалу наближавсь; його вдержувала недавня лайка з Василем. “Певно, він і досі дметься”,- думав Грицько і не помиливсь. Василь неласка-во подививсь на його, хоч нічого не сказав.
– Ось на, заграй! – тиче Івась Грицькові дудку. Грицько узяв і почав роздивлятись.
– Це ти, Василю, зробив? – спитався він, щоб зав’язати розмову.
– Авжеж, тебе не питав,- неласкаве одказав Василь.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув,- товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.
– А ловко! – сказав Грицько.- Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.
– Ану, давай,- радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.
– Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю.-. прохав Івась.
– Возьми.
Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,- не грає дудка!
– Давай я,- сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Васи-левої.
– Тепер же і я знаю! – закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.
За сим разом дудка заграла – і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.
– А давай усі разом заграємо! – казав Грицько.
– Давай! давай! – одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.
– Раз! два! три! Починай! – скрикнув Грицько. Разом три дудки ускочили в -хлоп’ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип’ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той – своє, а той своє. Отже, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,- вони майстри одного любого їм діла!
Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.
Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.
– Годі! Нехай йому! – скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.- І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з’їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.
Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з’їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,- розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.
Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували, вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.