– Та й солов’ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? – обізвавсь Івась.
– А вже до гаспида! – додав Грицько…
– Чого там тільки немає! – зітхнувши, промовив Василь.
– Там, кажуть, й райські яблучка є? – спитав Івась.
– Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й аґрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?
– Брат ти мій! – скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? – і його очі загорілися.
– А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте дворище? Що б ти робив? – спитав трохи перегодом Івась.
– Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.
– А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.
– А ти, Василю, що зробив би? -спитав Грицько.
Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!
– Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не дождавши одказу, почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?
Василь мовчав.
– Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав Івась.
– То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.
– А якби досягли? – спитав Івась.
– Те б рознесли на шматочкиї
У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,- і не змельне – все дивиться на Ратієвщину.
– Василю! – обізвав його Грицько.
– Га?
– Ти не чув? – і він знову його перепитав.
– Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.
– Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати.
– Як, живе? – скрикнув Івась.
– Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть. Івась аж затрусився, так йому стало страшно.
– У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.
– Так він і з чортами знався? – спитав Івась.
– Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він. кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,- одні золоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому – череп’я, а в третьому – кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.
Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга тінь. Ратієв-щина, наче в золото окутана,- горіла-сіяла.
– Ох-хо-хо! – не скоро, не скоро промовив Івась,- що то колись тут було, а тепер,- пустка пустинею.
– Воно отак уже довіку буде,- одказав Гриць-ко.- Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп’я, і кізяки так й обернуться знову у гроші…
Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратієвщину.
Світ закрутився, заіскрився і зразу згас,- то сонце посунуло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів’я високого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов’ї – як не розірвуться в Ратієвщині.
– Сонце сіло – час додому,- сказав Грицько.- Іване! Завертай овечат.
Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже кидалось від страшних Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь – одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.
– Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додо-! – сказав Грицько. Василь глибоко зітхнув.
му!
– Ох! Хіба уже я не доживу до того…- промовив.
– До чого? – спитав Грицько.
– А Ратієвщина моя буде! – аж скрикнув він. Івась глянув на Василя – задуманий, суворий, аж
чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив: “Доживай!”
Хутко хлопці зібралися в дорогу. Івась і Грицько
ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівне лежала на плечах, один край її волікся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волікся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.
Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кіптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волікся.
Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Довгоселівці. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратієвщину,- чорною непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і сердитий, лаючись, почав одрізняти своїх овечат.
[1878]