– Це ти, Василю, зробив? – спитався він, щоб зав’язати розмову.
– Авжеж, тебе не питав,- неласкаве одказав Василь.
Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув,- товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.
– А ловко! – сказав Грицько.- Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.
– Ану, давай,- радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.
– Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю.-. прохав Івась.
– Возьми.
Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,- не грає дудка!
– Давай я,- сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Васи-левої.
– Тепер же і я знаю! – закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.
За сим разом дудка заграла – і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.
– А давай усі разом заграємо! – казав Грицько.
– Давай! давай! – одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.
– Раз! два! три! Починай! – скрикнув Грицько. Разом три дудки ускочили в -хлоп’ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип’ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той – своє, а той своє. Отже, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,- вони майстри одного любого їм діла!
Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.
Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.
– Годі! Нехай йому! – скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.- І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з’їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.
Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з’їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,- розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.
Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували, вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.
– Та й солов’ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? – обізвавсь Івась.
– А вже до гаспида! – додав Грицько…
– Чого там тільки немає! – зітхнувши, промовив Василь.
– Там, кажуть, й райські яблучка є? – спитав Івась.
– Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й аґрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?
– Брат ти мій! – скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? – і його очі загорілися.
– А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте дворище? Що б ти робив? – спитав трохи перегодом Івась.
– Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.
– А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.
– А ти, Василю, що зробив би? -спитав Грицько.
Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!
– Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не дождавши одказу, почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?
Василь мовчав.
– Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав Івась.
– То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.
– А якби досягли? – спитав Івась.
– Те б рознесли на шматочкиї
У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,- і не змельне – все дивиться на Ратієвщину.
– Василю! – обізвав його Грицько.
– Га?
– Ти не чув? – і він знову його перепитав.
– Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.
– Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати.
– Як, живе? – скрикнув Івась.
– Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть. Івась аж затрусився, так йому стало страшно.
– У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.
– Так він і з чортами знався? – спитав Івась.
– Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він. кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,- одні золоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому – череп’я, а в третьому – кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,- як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.