Петро Федорович розкриває очі, підводиться… Червоний світ через вікно ллється на хату, освічує непривітні стіни, переписує візерунками чорну долівку, стрибає по йому, по його убогій постелі, а вгорі чорніє гострими кігтями вікно… Він зразу заплющив очі – і, як куль соломи, упав знову на ліжко… Задавлений плач, глухий болізний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених уст-понеслися по хаті, бились об холодні стіни, слались по чорній долівці…
Як підбилось уже геть яснеє сонце, упустили сердешну матір у двір. Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу.
– Привести! – гукнув смотритель і почав ходити по хаті.
Пройшло п'ять хвилин… Господи! які-то вони довгі для матері старої!.. Ось щось за шелест почувся на дворі… Немощна мати! одверни, закрий очі!.. Двері розчинилися – і в хату ускочив, озираючись на всі боки, Петро. На йому сіра сірячина, як на розбишаці; він нею обгортується, мов ховається від кого. Лице – сухе і чорне – тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана, закустрана.
– Сину мій! дитино моя! – углядівши, скрикнула мати-і кинулась до Петра.
– Цсс… – ховаючи в сірячину голову, одказаа він.- Чого ти? хто ти?..
– Хіба ти не пізнав мене, Петрусю?-запитала жалібно мати.
– Не кажи мені любих слів, – скрикнув він, визвірившись. – Чуєш?.. Чого ти прийшла сюди… Що та хочеш від мене?.. У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?.. Я по очах бачу, що ти добра людина. Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?.. Кажи: не скажеш?.. Ні… ні… я бачу…)По очах бачу, що ти не скажеш… Ти добра людина… Чуєш же?.. Слухай: були в мене батько та мати… Ти моєї матері не знаєш? ні?
– Хіба ти не пізнав мене, Петре? – з плачем вимовила мати.
– Ні-ні… не знаєш!.. Вона в мене добра, учила любити… Я послухав, а тепер і караюсь за те… Гляди ж, нікому не кажи, чому вона мене учила. То – страшне слово! Не кажи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?
– Батько твій дома.
– Правда твоя… А що він робить?
– Мучиться не згірше, як і твоя мати, – плаче стара.
– Не нагадуй мені моєї матері; прошу тебе: не нагадуй! Я її любив колись… Що, як? що я сказав? любив?.. Кий біс!.. Я її не любив… Чуєш, не любив… Я мучив її… еге… мучив! Тепер се в моді… Чуєш?.. Тепер того немає… Тепер мука, одна мука… О, мамо, мамо!!-скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату.
Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем – і… як сніп, повалилася мати додолу.
– Ге-е-е…еть! – скрикнув Петро, натягуючи на голову сірячину, і кинувся до порога.
– Виведіть його! – крикнув смотритель на москалів.
Двері розчинились – і Петро спрожога вибіг. За ним побігли два москалі, що привели його.
– Води! – скрикнув смотритель. – Води! помочі старій!
Принесли води, – збризнули, – ні волосиною не повела. Розняли ножем зціплені зуби, линули в рот води. Забулькотала вона у горлі, – стара похлинулася, здригнула – і розкрила очі.
– О-ох! – мов з-під землі, вирвалося з її груді. Ще раз збризнули на неї води, ще… Стара підвелася, сіла. Голова в неї, наче в п'яної, хиталася, не держалася на в'язах.
– Підведіть! – скомандував смотритель. Підвели стару, посадили на стулі. Вона притулила свою голову до холодної стіни й тяжко зітхала.
– Матушка! а, матушка!-обізвався молоденький москаль.-Напейтесь водици.
– Ох… о-ох! – стогнала стара. – Сину мій… сину!..-сльози градом котилися з очей.
– Водицы испейте, матушка! – умовляв москаль, підводячи кухоль до її рота. Стара сьорбнула, ледве ковтнула.
– Що ж мені тепер робити, бідній? Що мені казати, безталанній?.. – ламаючи руки, мовила вона безнадійно.
– Їдьте додому! – сказав смотритель.- Що ж вам тут робити? Ви бачились із сином? Бачили, який він… Ми його переведемо у больницю.
Стара затіпалася, облилася слізьми, ' устала – й ледве-ледве подибала до порога.
– Провести! – гукнув смотритель.
Молоденький москаль, що поїв водицею, підбіг, узяв стару під руку. Так разом вони вийшли й за браму.
– Зй, ти! как тебя зовут? – гукнув москаль на машталіра.
– І досі Іван. А що? – озвався той.
– Иди-ка, помоги довесть старуху до места. Іван гйдійшов і взяв стару під другу руку.
– Не выдержала, бедная мать!
– Зомліли? – спитався Іван.
Довели стару до воза. Підняли, посадили.
– Що ж мені робити з нею? – питався Іван, дивлячися на стару, що, як закаменіла, сиділа на возі, не дивилась ні на що, мовчала.
– Вези, брат, домой, – одказав москаль.
– Куди ж ти її повезеш?
– Домой. Известно.
– Як же її повезеш таку за сотню верст? – безнадійно мовив Іван.
– Сотня верст! Да, брат, далеко!
– А-а, гірка моя та нещасна година, що я підрядивсь на сю путь! – скрикнув Іван, чухаючи голову.. Потім він зануздав коней, повернув повозку, сів і помалу поїхав назад. Постать старої, наче обрубок, колихалася то в той, то в другий бік. Молодий москаль стояв і проводив їх жалібним поглядом, аж поки по-возка не окрилася з очей…
– Вот, брат, каковы быают дела на свете! – промовив він до насупленого часового.
– Мати? – понуро спитався той.
– Мать! – зітхнувши, відказав москаль і скрн-вся за браму.
А часовий знову, як та машина, заходив коло воріт. Раз-два! раз-два!..
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на' постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, як у трясці, скорчувався й ховався під подушкою. Трохи перегодом, крадькома, висунув голову з-під подушки й почав дослухатись. З сусідньої хати, з-за стіни, виразно доносився до його чийсь важкий, журливий спів. Пісня гула, як сум тяжкий; тужила – як журба пекуча на всю тюрму… іПлачем бриніла вона у вогкому хатньому повітрі. Петро зовсім розкрив голову, підвівся, сів. Мов привіт знайомого товариша, пісня звеселила його: він почав усміхатись, прояснятись. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню…
– Ага!.. ого!..- радіючи, скрикнув Петро.- Товаришу щирий! і яким тебе побитом занесло сюди?.. От спасибі, так спасибі!.. Неждано, негадано. Ти кажеш: поїдемо гуляти по Дніпрові?.. Добре, поїдемо!..
Петро схопився; заплескав у долошки, забігав по хаті.
– Поїдемо! поїдемо!.. Тілько от що: тепер Дніпро такий сердитий, а в тебе човен хисткий… Одначе, не біда! Я прив'яжу себе, щоб не хитатись.
Петро кинувся до постелі, ухопив простиню у руки… Де-е-р-ер! так і розпанахав уподовж, видравши стьожку завширшки в долоню.
– До чого б тільки прив'язатись?.. Ага! Ось досі! дошки…
Руки у Петра трусилися. Миттю він закинув стьожку за стовпчик кроваті, миттю обкрутив кругом шиї.
– Саме добре! тепер гаразд!.. Одчалюй тепер!.. одпихай, брате!..
І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна… Світ у віччю закрутився, потемнів; обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася… Хвилина…друга… третя… Промінь ясного сонця стрілою про-мчавсь крізь вікно й упав якраз Петрові у вухо. Голова його ще нижче опустилася; лице налилося крів'ю; очі витріщились… а промінь заграв-застрибав на його нечесаній голові. Він мов стукотав у неї, будив його… Шкода! Незабаром налетіла сиза хмара і вкрила блискуче сонце. Сумні померки розіслалися навкруги, – усе похмуріло, затихло… Тілько з другої хати доносилася сумна, журлива пісня… Аж ось вона піднялась угору, забриніла, і – замерла… Холодно й пусто стало. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку – та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом, коло окопу, чорніла неглибока яма; а на окопі сиділи два грабарі – один чорнявий, другий білявий, і мовчки курили люльки. Коли повозка наблизилася, вони разом устали й узялися за лопати.