– Що воно таке, скажіть на милость божу?- спитав білявий у сторожа.
– А бог його знає.
– Старе чи молоде?
– Панич, – одказав сторож.
– Панич?!-дивуючись, скрикнули грабарі.
– Що ж він зробив таке, що його заперли? – спитав чорнявий.
– А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…
Грабарі стали, задумалися.
– Отак, Пилипе, – вимовив білявий до чорнявого, – і вчися – лихо, і не вчися – лихо!
Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.
– Царство йому небесне!- сказав Пилип, закінчивши роботу.-Може, він і добрий чоловік був…
– Тю-тю! – відказав сторож.- Яке йому царство небесне – коли повісився?
– Лиха вже його година вішала, а не сам собою! – зарішив білявий.
І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльками.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій – синій, широкий, глибокий. Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білуватий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі, – холодним оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!
Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом'яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, – тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували вперед: жарти та регіт не сходили з язиків.
– А ви чули новину? – спитав піп.
– Яку?
– Мої товариші піймались у тюрму.
– Дивно, що твої товариші в тюрмі, а ти й досі ніі – проказав, жартуючи, чийсь товстий голос.
– А справді дивно!- зареготався піп.- їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного позавчора зловили; веселий, знай співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би й вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б а пулечку! то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.
Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій і Попенко, заливаючись веселим реготом.
Тут саме вони дійшли до краю майдану й стали проти улиці.
– А що ж, може, пом'янемо товариша?..- спитав товстий голос.- Ще поки спати, – одну можна збити.
– Та кажу ж, не заробив на похороні!- зареготався батюшка.- Ні, пора спочивати; на завтра служба… – І він позіхнув на все горло.
– На добраніч! піду ще правило читати, – сказав, прощаючись з своїм новим товариством – записними картьожниками, – і повагом поплівся улицею.
Чи спала ж то ту ніч Телепнева мати? і що снилося старій людині?.. Вона уже добралася додому; горює разом з батьком (котрого скинули з місця) по своєму безталанному Петрусеві. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: "Лихі люди! лихе товариство!".
Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав. Коли на яку годину одривався він від писання, щоб передихнути, одкидаючись на спинку стула й зажмурюючи очі, то перед ним одно за одним носились – ордена, вище місце… й усміхалося, граючи очима, молоде личенько багачки-жінки… Шестірний і собі усміхався, вилискував своїми тонкими зубами, і, забуваючи про неміч, мерщій хапався за перо, і писав-писав… аж перо рипіло-гарчало…
А в тюрмі-одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня…
(1875)