– Хто там? -обізвав Петро Федорович. За вікном почувся гомін.
– Одчиніть, – донеслося знадвору.
Петро Федорович вийшов, одсунув. Ціла зграя людей увалила в сіни, боязкаючи шаблями, цокаючи шпорами… Сумно той брязкіт і цокання обізвались у його серці… Він догадавсь…
Годину… другу швидко шукали, перекидали, порались чужі люди у його добрі… Він дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нічого не кинули: усе взяли – і його повезли з собою…
Другого ранку зачинені віконниці у його кватирі давали ознаку на всю улицю, що їх жилець перебрався кудись інде, – бо з світом сонця вони завжди одчинялися… Глуха чутка ходила по базару, що спіймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшиві гроші.
Темної ночі переведено його в темний покій. Аж на третьому ярусі тієї страшної схованки, що широким коридором перенизувалась на дві половини, по обидва боки пороблені були невеличкі комірки. В одну з них упустили Петра Федоровича. Коли відчинилися двері, то звідти сирий холод і густі померки війнули на освічений коридор. Як у підземну нору, уступив він у свою нову кватирю. Принесли світло і поставили на невеличкому столику, в одному кутку хати; у другому, коло стіни, примостилася залізна кровать, з матрацем. Тілько й добра було на новому господарстві. Коли зачинилися двері – увесь світ зачинився від його. Серце його мов хто у жмені здавив; поза спиною сипнуло морозом; у душі війнуло холодом… Блідий, він ще дужче поблід і опустив на груди свою важку голову. То не чоловік стояв, то сама мука понурилася серед хати! Світ від лоєвої свічки падав на його й обдавав сизосірим кольором. Легка тінь непримітне упала на долівку, досягаючи головою стіни. Стіии були сірі. На одній з них, мов страшна причуда, колихалася закустрана тінь його голови. Пройшло п'ять хвилин, поки він підняв її і померклим поглядом обвів хату. У стіні, насупроти дверей, аж коло самої стелі чорніло, мов рот якого звіря, вікно, виставивши замість зубів іржаві штаби заліза, у дверях теж була шибка, замазана, заяложена; з неї лився мутний жовтий світ.
Обдивившись хату, Петро Федорович підійшов до столика, дмухнув на світло… Ніч, темна, непрозора ніч разом устала кругом його. У тій непроглядній темноті почулося тихе ступання, рип кроваті. То Петро Федорович зібрався лягати. Ось і ліг. Укриваючись, черкнувся рукою стіни… щось слизьке та холодне вразило її. Він спрожогом порвав руку, накриваючи другою, щоб одігріти. Далі повернувся на спину, зложив на грудях руки, як складають помершому. Очі його були відкриті, – тілько він не бачив нічого кругом себе… Не його слабим очам продивитися ту густу темноту, яка зразу обняла хату!.. Хвилину-другу прикро удивлявся він – і перед його очима заходили різні кружала: то червоні з жовтим, то огненно-зелені, то білуваті, попротикані чорними дірочками… Ще пройшла хвилина, ще… Темнота порідшала, серед неї виразно виставилась жовта пляма:-то світило віконечко з коридору. Він уп'ялив у його свої очі… Щось темнувате і легке, як тінь, заходило по йому, забігало; то гострим рогом урізувалося в жовте поле, то кривульками переписувало його… Покрутиться хвилину-другу, похитається-похитається-і пропаде. І знову одна жовта пляма видніється; і знову збоку висувається ріг, бігають кривульки… Сумно, нудно. Щось важке упало, стукнуло – роздалася луна навкруги… Щось позіхнуло; почувся гомін… якесь глухе буботання, а слів не розбереш. Петро Федорович закрив очі; пляма не сходила. Він повернувся на бік-і пляма перейшла за його поворотом. "Що се?"-подумав він… Разом випливло ще три-чотири плями; крутяться кругом жовтої… Він попустив вії – одна жовта зосталася. "Хіба мої очі розкриті, що я її бачу?" – подумав він, наставляючи руку над закритими очима. Руки не було видно, а пляма все-таки стояла. "Це я вдивився у те трекляте вікно, і мана від його морочить мене". Він ліг боком і лежав тихо, дожидаючи, поки мана зникне.
Мана не сходила; пляма ще мов побільшала, поширшала – роздалася навкруги. Він розкрив очі. Тіні прошлого, давнього захиталися на їй… Серце 'у його стало, дух замер.
ГОсь перед ним невеличка хатка, чиста, ясна. Сонце якраз уступило в вікно, і світ від його упав на долівку, зачепив невеличку кроватку, на котрій лежав невеличкий хлопчик. Хлопчик підвівся, протер очиці. Чорнява його головонька була закустрана, очі заспані; зате молоде личенько пашіло здоров'ям, грало краскою. Ось двері розчинилися – висунулася жіноча голова. Лице у жінки було сухе, погляд наче зляканий?
– Ти вже встав, проснувся? – спитала вона таким любим голосом, що у хлопчика очиці заграли й личенько усміхнулося.
– Уже, мамо, – одказав хлопчик, показуючи два рядки своїх дрібних білих зубків.
Мати увійшла в хату, підійшла до кроваті і поцілувала дитину. Хлопчик обвив материну шию руками, пригорнувся своїм гарячим личеньком до її засушеного виду…
"Що за диво? – подумав Петро Федорович: – і лице матері і лице дитини такі знайомі… Це ж я! це ж мати моя!" – трохи не скрикнув він і ще дужче впився очима в причуду.
– Годі, годі, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидається тебе.
– Папочка поведе мене у школу? – усміхаючись, запитав хлопчик.
– Поведе, Петрусю. – І мати почала гладити його головоньку.
– А там у школі є учитель; учити буде?
– Буде, моя дитино, аби вчився.
Хлопчик задумався; рученята його упали на коліна.
– Я буду учитись, мамо. Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати.- І оченята його заблищали.
– Будеш, дитино, будеш, мій голубе. Тільки вчися,. мій сину; не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.
Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко, – сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки, – поховає Їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.
– Ні, я не буду так робити, мамо… Я буду вчитися.
– Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене, – будеш учитися.
– Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку – і – гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо у школу. Там буду тихо сидіти, учителя буду слухати.
– Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти моя дитина! – І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі очиці.
– Ну, годі ж тобі лежати. Годі. Уставай, будемо удягатися.
За матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.
– А-ах! пахне!-мовив він, прищурюючи очиці, – усю школу запахаю! Мати усміхнулася.
– Запахаєш, сину…
– Буде вже вам чепуритися! – пробіг густий голос по хаті.
І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем, – сказав би жіночим, коли б довгі брози так не насупилися над його запалими очима.
– Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне!- мовив, усміхаючись, хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.
Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.
– фу-у-у! аж у ніс б'є! Хто ж це тебе так наялозив?
Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.
– Мама! А що?
– Балує тебе мати, балує! – гладячи рукою по голові, казав батько.
– Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчуся, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!
– О-о! ти в мене старий! – сміючись, одказав батько.
– Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.
– Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в школу підемо.'
Батько узяв хлопчика за руку і став виводити з хати. Хлопчик повернув голову до матері, кликав її за собою очима.