– Що то? Кого лови?-спитав батько. Товста бублейниця з масним лицем, масним очіпком та некращою й одежею, розмахуючи руками, розказувала, що за проклятими школярами не вдержиш бубликів: – як та миша – підкрадеться, ухопить в'яз' ку – і драла!
– То, папо, Гриша, – казав він батькові.
– Який Гриша?
– Попів.
Батько засміявся і повів його далі. Усю дорогу не сходила з ума його думка про Гришу, що крав бублики. На всі лади розказував він батькові про того Гришу всяку всячину; що він і не вчиться, що він і в школу не хоче ходити; що він ото уже й бублики краде.
– Ти не бери з його приміру. Бач, він який! – сказав батько.
– Ні, я не буду його слухати.
Ось і школа; і учитель – зажовклий та замлілий чоловік, в бакенбартах, з великим горбатим носом. Учитель дивиться на його, гладить по голові і питає, чи буде він учитися? – Буду, – одказує він тихо. Ось ще щось спитав його; він одказав; учитель погладив по голові, засміявся і… повів його у школу, велику хату, уставлену лавами, за котрими сиділо багато всяких хлопців і, колишучись над розкритими книжками, товкли уроки. Галас від їх крику окривав усю хату. Як тільки показався вчитель, все зразу утихло і всі, як ті москалі, посхоплювалися, стали.
– Сідайте, – сказав учитель.
Мов що глухо ламалося-опускалося: то школярі сідали.
– А ось і твоє місце, – сказав учитель, вказуючи йому на передню лаву. Він пішов і сів.
– Учіться ж, – мовив учитель, виходячи разом з батьком із школи.
Тільки що учитель за поріг, як знову несамовитий крик та галас піднявся з усіх боків. "Бе, а-ба, ве, а-ва", "і очисти мя од всякія скверни", – роздавалося то там, то там. "Посунься!" – крикнув хтось. Десь щось стукнуло, писнуло. Скоро побачив Петрусь, як два хлопчики зчепилися битись. "Не лізь!" – "Лисичка, лисичка!.. Зайчик!.. Вовцюга!"! пішов викрик по всьому класі: перекидалися прізвиськами з усіх боків. Петрусь сидів і, дивуючись, повертав голову то в ту, то в другу сторону.
– Хто се? – роздалось коло його вуха. Петрусь оглянувся: два хлопчики його літ сиділи на одній з ним лаві – один чорноголовий, другий білоголовий – і перешіптувались між собою.
– Не знаю, – одказав чорноголовий.
– Новичок? – знову запитав білоголовий.
– Новичок. Ото його батько, що приходив з учителем.
– Хто ти такий? – запитав Петруся білоголовий. ІПетрусь злякавсь і посунувся від їх.
– Не займай, – раяв чорноголовий.- Ще розкви-сне, учителеві пожаліється.
– Хто?! – крикнув білоголовий, і зелені його очі уп'ялися в Петруся. – Ти тільки мені будеш що казати вчителеві, то – дивись! – І, показуючи кулак, шпарко замахнувся ним. Коли б не одскочив Петрусь, так би духопелик і влип у його спину! Петрусь поспішив од-скочити, хоч так порвався, що аж упав з лави додолу… Гук роздався по хаті.
– Тю-у-у-у! – скрикнув хтось.
– Новичок упав! новичок упав! – І всі кинулися до Петруся, обступили його, підвели.
– Чого ти упав?-спитав його високий, мордатий хлопець з чорним лицем.
Петрусь трусивсь, а не плакав. Він глянув кругом: між школярами не видно було білоголового з зеленими очима.
– Хотів бити мене… – одказав Петрусь мордатому.
– Хто?
Зелені очі заіскрили між школярами.
– Отой, – указав Петрусь.
Як звірюка кинувся мордатий на білоголового. Білоголовий тремтів, одступався.
– Я його не бив… їй-богу, не бив! Він бреше.
– О-о, жаб'ячі очі!- гукнув мордатий.- А гусочки хоч? Кажи, дати?
– їй-богу, я його не бив, – прохався той. Миттю рука мордатого опинилася на білій голові… хрусь!- і відлясок пішов по хаті.
– Ай! – скрикнув білоголовий, і його зелені очі залилися слізьми.
– За що ти б'єшся, бісова ведмеда? я буду вчителеві жалітись, – плакав білоголовий. Петрусеві жаль його стало.
– . Ні, він мене не бив, він тілько намірявся мене вдарити, та я одсунувся.
Білоголовий пішов за дошку, що стояла в кінці хати, плачучи. Мордатий приступив до Петруся.
– Як тебе зовуть? – спитав.
– Петро.
– А прозивають?
– Телепень.
– Слухай же, Телепень; тільки хто буде тебе займати, зараз мені кажи. Я йому дам! Учителеві тілько Ве хвалися.
– Ні, я учителеві не буду казати.
– То то ж, гляди. А гроші в тебе еі
– Ні, немає.
– Фью-у! – мордатий свиснув. -Тут немає, а може, дома є?
– Дома є.
– Принеси завтра, я подивлюся які. Петрусь не знав, що од казати.
– Так при…
Тут саме показався на порозі учитель. Усі пороснули по місцях. Мордатий мов крізь землю провалився.
Коли сів Петрусь на своє місце, то біля його сидів уже білоголовий і весело дивився своїми зеленими очима на учителя. У хаті стало так тихо, що чуть, коли і муха пролетить. Коли-не-коли роздасться луск лави або глухий поворот кого з школярів.
– Білоброві урок! – сказав учитель.
Школяр з зеленими очима підвівся і почав казати урок. Нешвидко, розтягаючи, читав він його, затинаючись то на тому, то на другому місці. Так підсліпий дяк читає панахиду, хмурячись і розтягаючи слова. Сумно, сонно… Щось десь стукнуло, наче упало. Роздався регіт.
– Хто то? – грізно спитався учитель. Один з школярів підвівся і сказав, що то Ґудзь заснув і, сонний, посунувся з лави.
– Ґудзь! – обізвав учитель.- Сюди. Невеличкий хлопчик, з сонними зляканими очима, з жовтим у плямах лицем, вийшов насеред хати. Учитель глянув – і вказав пальцем на долівку. Ґудзь стояв, мов його прибив хто гвіздком.
– Накарачки, скотино! – гукнув учитель. Ґудзь упав навколюшки… І знову тихо, і знову урок…
– А-а-а-а! – позіхнув хтось.
– Хто то?!-знову гукнув учитель. Усі оглянулись, шукаючи винуватого.
– Хто то?! – ще грізніше гукнув учитель. Як у рот води набрали.
– Жук! – кликнув учитель.
Високий мордатий школяр піднявся з-за пбслідньої лави.
– Ти?-визвіривсь учитель.
– Що таке? – спитйв Жук.
– Ти не чув? Не чув?! – мов ужалений, скрикнув учитель. – Телепень! Петрусь підвівся!
– На лінійку, дай тому великантюзі напальків і скажи йому, чого він не чув.
Очі всіх уп'ялися у Петруся, а він стояв і не знав, що йому робити: чи учителя послухати, чи провалитися крізь землю.
– Чого ти стоїш? На! – сказав учитель. Петрусь поблід, скривився.
– Чого ти кривишся? На, кажуї Петрусь залився сльозами… Як йому свого недавнього заступника та бити?
– Дурний!-сказав учитель.-Сідай. Шестірнийі Невеличкий і юркий, як миша, хлопчик пірнув під лаву і миттю опинивсь біля учителя.
– Гарячих, Костянтин Іванович? – спитав він, беручи від учителя лінійку.
Регіт, як галячий клекіт, зірвався.
– Гарячих… Тихше' Шестірний побіг до Жука.
– Я не винуватий, Костянтин Івановичі – басив Жук, – я нічого не чув.
– Держи руку! – скрикнув Шестірний і хижа радість загорілася в очах малоґо.
Жук наставив руку. Шестірний замахнувся; Жук одхопив руку – лінійка ударилась об лавку і зазизчала. Усі засміялися. Зло невдачі скривило личко малого: щоки почервоніли, ніс роздався, очі – насупились-позеленіли.
– Держи! – гукнув він і вхопив Жука за пальці. Трісь-лясь!
– Ай!..
Петро Федорович кинувся, схопивсь. У голові його ще снував сон свої візерунки, перед очима ще манячила мана: він бачив Жука, котрий хукав на набряклу, посинілу руку; сльози на очах його тремтіли, тоді як радість світила в очах Шестірного. Йому жаль стало Жука – здорового, чорного, мордатого. І серце у його стало, коли він глянув на Шестірного – малого, злого. Він злякався його – і затремтів. Сон, як дим, знявся, зник.
І знову він один у сирій сірій хаті; ліжко під ним; у кутку столик, на котрому лежав хліб і ще щось з їжі; а вгорі вікно, перевите залізними штабами, дивилося на його, як темний рот якогось страшного звіра з гострими іржавими зубами.
Петро Федорович пізнав, де він-по його гарячих жилах і холод пробіг.
День провчався над землею, хороший, ясний, літній день пробіг, як тінь, над нею; запало сонце; ніч підняла своє темне крило – і прикрила ним світ. Заблищали зорі у небі, як очі у добрих діток; зароїлися-заворушилися вони, мов живі; одна з їх зірвалася – і огненний слід переписав небо; загорілося зарево за горою, де сходив місяць; ось і він виткнувсь – здоровий, червоний, кривавий. Заходили легкі тіні понад землею, мов душі померших, або сонні причуди. Мир утихав після денної праці: згорталися його натружені руки – одпочивали; німіли важкі болі у серці – затихали; закривалися натомлені очі – засинали. Сон, як добра мати, чарував усе чарівничим спокоєм, прикривав стиха темним пологом. Все заснуло під його добрим поглядом; заснуло, щоб на завтра прокинутися знову, з ясним сонцем проснутися на нове змагання з життям, з новими окріплими силами, і знову оголосити світ своїм гуком, своїми слізьми і радістю, котрі, як і кожен день, зіллються у один гомін, у один голос, і понесуться над розбуженою землею. Не спали тілько записні гуляки; не спали калічені дівчата; не спали матері, доглядаючи недужих дітей; не спали голодні й холодні, котрим денний заробіток не приніс ні шматка хліба-загасити голодну згагу, ні ганчірки-прикрити голе тіло… Вони тілько дрімали – і страшна була та дрімота! З ними дрімала земля, і колихали ту дрімоту співучі соловейки, а доглядав місяць своїм блідим поглядом…