По дорозі жук, жук, По дорозі чорний!
– Ну-ну, ось унесуть обід. Дознаюся я, що ти з'їв.
– Що ж ти мені зробиш? Ну – з'їв! їй-богу – з'їв! Хай мене хрест поб'є – з'їв! хай мене свята блискавка запалить, коли не з'їв! Ну, так що? Що ти мені зробиш?
– Тоді побачимо.
Попенко так кивнув на Жука, буцім йому і за вухом не свербіла його похвальба. Отже тілько Жук гаянув на його, Попенко, наче дим, щез за дверима.
– І охота тобі з тим бурсаком воловодитись? – сказав йому, скривившись, наче після чого кислого, Шестірний.
– Не твоє діло. Зась!
Щестірний призро глянув на Жука і, посунувши руки в кишені, заходив по хаті. Настала тиша. Знайома уже молодиця-служка увійшла, розставила стіл серед хати; накрила, настановила тарілок і знову вийшла. Незабаром пахощі страви рознеслися по хаті. Шестірний і Жук сіли.
– Тобі подать, Петре?-спитав Жук.
– Ні, я сам устану, – одказав Телепень, зводячись.
– До обіду – то і встану, а в гімназію так і недужий, – промовив Шестірний.
– А тобі яке діло?- грізно спитався Жук.
– Того, що сьогодні питали: чого так довго боліє?
– Знаємо ми, як питали. По вашій милості сьогодні треба ждати надзирателя. Знаємої – бубонів Жук.
– Чого ж по моїй милості?
– Того, що ви лащитесь, як та собачка. І вже поспішили сказати, кому що треба.
Шестірний перемінився в лиці – поблід, задрижав і, одвернувшись від Жука, почав тихо сьорбати борщ. Петрусь устав і сів за стіл. Попенко лукаво визирав з-за дверей.
– Тимофію-брате! прости мене, – замоливсь він до Жука:- я більше не буду. їй-богу, не буду!.. Не будеш битися?
І, се кажучи, почав крастись до столу. Жук тілько грізно блимнув очима, коли Попенко опинивсь за столом.
Усі їли мовчки. Шестірний цідив юшечку, одгортав бурячки, цибулю, кріп. Жук їв, як робочий чоловік, не розбираючи що. Попенко, як горобець, ковтав-глитав, І запихався, розглядаючи на всі боки, наче злодій. Тихо, одні ложки, мов коси, знай ходять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряжчать виделки, стукають ножі… Ось і обід скінчився.
Після обіду Шестірний трохи походив по хаті і взявся за книжку. Жук вивернувся на постелі і копирсав у зубах. Ліг і Петрусь. Попенко блудив по хаті очима…
– Чорт батька зна що у нас, не хазяйка! – замовив він, перериваючи сумну тишу.- У других на закуску ягоди або що солоденьке-ласеньке, а в нас ніколи його і в вічі не побачиш…
– Де ж се у других?- спитав Жук.
– Та он, наші хваляться.
– То вони, мабуть, понакрадають у чужих садках, та й хваляться!- неласкаве одказав Жук.
– А мене сьогодні один підмовляв ягід їсти, – весело замовив Попенко.
– Ну, то й чого сидиш?
– Ще рано.
– А коли ж, уночі?
– Еге…
– Красти?
– Чого красти? Бог на всякого долю родить. Та, мабуть, піду, – бо поки Дійду, то. й сонце навзаході буде. Принести і вам, братця?
Усі мовчали.
– Подавись ними! – процідив крізь зуби Жук.- Ти хоч би нашого не крав; а то щоб він ягід принісі
– Чого ти? їй-богу, принесу! Бог мене вбий, коли не принесу!
Жук мовчав. Попенко юркнув в хати.
Пішов Попенко – ї за цілий день ніхто не проронив і слова. Шестірний уп'явся, як кіт у сало, у свою книжку; Жук засмалив люльку, кадив на всю хату і плював немилосердно; потім повернувся і заснув. Петрусь лежав – і дивився на хмари диму, що носилися по хаті. Він слідив за ними, як вони згорталися у клубки, як розгорталися, розстелялися довгими поясами; знову, як круто повертали, скручувалися, розходилися, розтягалися. Сонце якраз ускочило у вікна, і його ясне проміння золотило ті сизі клубки диму, переливалося у його довгих поясах різними цвітами, різними кольорами. Ту затійливу ігру світа з димом довго слідили Петрусеві очі, поки не втомилися, не закрилися. Обняла його сон-дрімота. І в тій легкій дрімоті учувається Петрусеві і привижується… Чується, як рипнули чоботи Шестірного; привижується: ось він устав, подивився, чи спить Петро, потім підійшов до постелі Жу-кової. Кулаки його заходили над чорним Жуковим обличчям; совав він їх і під ніс йому; і в зуби; примірявся, як би дужче вдарити, та, видно, боявся збудити, і зо зла скреготав своїми гострими білими зубами… Се далі – очі його загорілися-заграли… Тихо засунув він руку у Жукову кишеню, витяг звідти.люльку і положив на вікні; потім витяг тютюн, посипав трохи на постелі, а останній зложив коло люльки.
– А що се ви робите? Курити збираєтесь?-пронісся чийсь пискливий голос поз вуха Петрусеві.
Петрусь розкрив очі – і здивувався. Серед хати стояв надзиратель – невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.
– Курити збираєтесь? А ке-те сюди люлечку. Шестірний подав.
– Славна люлечка! славна! Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.
– Се не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя. Се ось… – і вказав на Жука.
– Нічого, нічого… Там ми розберемо, чия.
– Я ніколи не курив і не курю! – виправлявся Шестірний.
– Нічого, нічого! А ви чого, паничу, розляглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.
Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.
– Паничу! паничу! устаньте, ради бога!
– Га?-крізь сон спитав Жук.
– Дайте сірничка, закурити люлечку.
– Геть к бісу, не лізь! – одказав Жук і закрив голову подушкою.
– Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, докуримо!
Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук блик-нув і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті, лице заспане.
– Ануте, покуримо, славна у вас люлечка – чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!
Петро Петрович, простиг руку за тютюном.
– Я не курю, – понуро одказав Жук.
– А це ж чия люлечка? чий тютюнець?
– Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.
– Де ж той семінарист?
– Пішов кудись; видно, до товариства.
– Ну, хай же ми розберемо.- І Петро Петрович поклав у свою кишеню і люлечку і тютюнець.
– А ви, паничу, ще довго будете боліти?-спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.
– Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряєте, у вищий клас не перейдете…
– Я ж не винуватий, – одказав Петрусь.
– Як не винуватий? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.
– Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.
– Хороше, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.
Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.
– Ти витяг люльку і тютюн з кишені?- грізно запитав Жук.Шестірного, коли той вернувся у хату.
– Що? – мов не чув, спитав Шестірний.
– Собако! блюдолизу! єзуїте поганий! – мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.
– Пойди вон, дурак!-зарусив Шестірний.-Ка-кой чорт курит, а мне достанется!
– Достанеться? – погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.
– Я с тобой не говорю!- крикнув Шестірний.
– Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! – і,. плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.
– Петре!-через скілько часу попитав він, – ти не бачив, хто у мене витяг люльку?
– Я спав, – одказав Петрусь. Жук устав, витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.
– Ну, з чого ж я тепер покурю?.. – безнадійно спитав сам себе. – От прокляті!
Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.:
Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали паростки західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали – мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в здорові рожеві плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві номерки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися – зступились, чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його гострі очі.