Три дні й три ночі, не втихаючи, палало; на четвертий дейь випав дощ і загасив пожежу. Чого не знехтував пекельний вогонь, то те докінчила дощова вода: величезні стоги розлізлися, розпалися; замість них страшенні купи попелу й недогар’я чорніють.
Одрадяни якось сумно на те дивилися. Не то щоб їм було жалко, а досада більше діймала їх.
– Скілько то добра за одним разом пропало!.. А все через жадність та ненажерливість людську. Вигадали машинами молотити – вогню до соломи підкладати, на те тілько, щоб бідному чоловікові не дати заробити шматка хліба. От і не далиі.. Самі пожили? Ні людям, ні собі!
Настала осінь з її негодою, пішли дощі дрібні та безперестанні з сивими непроглядними туманами, й лихо прийшло з ними в Одраду. Один бідкається, що хліба обмаль; другий плачеться, що вже нестає, третій стогне – і посліднє з засіка вишкрябав… По хатах крик та плач стоїть, дітвора репетує: “їсти хочеться”, а матері гукають: “черви б вас поїли, кляті!” і годують дітвору духопеликами. На вгородах чоловіки сновигають, не знаючи, куди б його забігти, де сховатися від того пекла, що по хатах позаводилося.
Зате в хаті, де жила Марина, тихо. Як дід Улас пішов від них, зосталися Марина одна з дочкою малою. Треба було їй самій про все думати-гадати: й про одежу дбати й про харч старатися. Де ж ти всього того одними руками захопиш? Без хазяїна, кажуть, і худоба плаче. Хоч у Марини й не було худоби – нікому було плакати! – зате сама Марина не раз і не два вмивалася рясними, як надавлять її злидні та недостачі. А коли ж було таке, щоб вони її не давили? Гірко та трудно їй приходилося жити. А проте вона, хоч і скрипіла, та все не подавалася-турбувалася й про себе, й про дочку. Тепер Килина давно вже на порі стала, давно дівує. І ростом вийшла-висока та брава, і красою взяла – наче квітка та, що ранком розцвітає. Одно тілько – сумна завжди. Та як його не сумувати, коли злидні та недостачі в печінки в’їлися; як його веселою бути, коли дрантя та лаття покриває молоде тіло?.. Не дивно, що сумна Килина вдалася. А під сей рік і Марина мовчанки справляє. Що їй і про й що говорити, коли ще до жнив вона позичками жила, а в жнива хоч і заробила з дочкою кіп з десять, та треба було молотника наймати, позички віддати.
Глухо й німо в Марини в хаті; високо стіни морок окриває; у побиті вікна не світ заглядає, а на світ витріщилося ганч’ір’я з вікон; у хаті холод панує, а голод німоту справляє; сама хата, колись висока, тепер понижчала-присіла; двері покривилися, не пристають щільно; оселя подірчавіла, осунулася; зокола стіни не рівні та білі, а брудні – аж чорні, пошпуговані дощами та полупагіі негодою.
– Дочко! Ти б, може, де найнялася, до кого-небудь на зиму стала? Сама б я сяк-так перебилася,-казала Килині з осені Марина, коли ще було в неї півклунка борошна.
– До кого ж я стану, мамо?.. Найміть, я з радістю,- сумно одказала дочка.
“Найміть! найміть! – наче молотком гамселить Марину в голову.- Кому його найняти? Хто найме? У селі заможні господарі своїх у город збувають. У них хоч е у віщо одягтися, е чим туди доставитись. А Кили-ну – голу-босу й простоволосу – як пустити? Хто її таку найме?”
Мовчить Марина, доїда свого півклунка. Незабаром і доїла… Ні пилини, ні крихтини!
– Дочко! Що його робити? – хл’іба немає. Ти, може б, пішла по селу та роздобула де хоч півмисочки…
Килина по селу біга, до колін у непролазній калювд свої ноги топить, роздобуває того борошна. Під добрий час, то, дивись, і роздобуде, а більш усього вертається додому з порожньою мисочкою.
– Килино! Піди, моя дитино, на поле… Як жали, то багато там колосків на полі зосталося. Назбирай. Може, не з кожного птиця випила, може, в якому й зерно задержалося…
Килина на поле чухрає колосків збирати, їй на те щастило: не проходило того дня, щоб вона з півклунка пшеничних колосків додому не приносила. Хоча були між ними з проростом, були й зовсім трухлі, та-сількісь! Просушать та обімнуть Марина з Килиною ” колосочки, а на вечір і є в них горщик куті.
Раз якось пішла Килина на поле за колосками зранку, та вже й вечір, а її немає.
“Господи! Де ж се вона ділася! Чи не перестрів, бува, її лихий чоловік, чи не зустрілася із звіром у полі?” – думає Марина.
Ниє-омлїває материне серце. А тут уже й ніч наступає, непроглядна темнота надходить. Марина ні жива ні мертва. Коли чує – щось лізе в хату, ледве лізе…
– Ти, дочко?
– Я, мамо.
– Де ж се ти була так довго? Де барилася?
– Світіть, мамо, світло. Благодать божа!
– Яка благодать?
– Як засвітите – побачите… Марина засвітила. Килина перед нею стояла, а біля Килини аж п’ять снопів пшениці лежало..
– Де це ти, дочко? – аж скрикнула Марина.
– У току, мамо. В панському току, де була пожежа. Там під купами попелу багато таких снопів зіс-талось.
– Мовчи ж, дочко, щоб ніхто не дізнався!
– Та се ж я й дожидалася до смерку, щоб ніхто не бачив.
Обсушили ті п’ять снопів, обім’яли. Пильнували кожне зерня, щоб де не запропастилося! Набралося аж півклунка зерна.
Наварили куті – димом та гар’ю несе від тієї куті. Сількісь! Все ж поїсти є що, витопити є чим, та й бігати Килині з мисочкою по селу не треба. Як уже на сході зерно, Килина викрадеться під вечір, а як смеркне – тягне додому п’ять снопів; і знову в них є, поки не стане.
Отак вони жили вдвох. Пильнували про одну кутю, більш ні про віщо. З людьми не водилися. Та й коли їм було з ними водитись? І які з ними води та переводи, коли в кожного своє лихо?.. У того жінка занедужала, той сам лежить в обложній; там син умирає, там дочка вже вмерла. Пішла на людей пошесть та хвороба всяка: різачка та пропасниця, а найбільше – обкладки. Скілько від них дітвори перемерло! Оце зранку любе-миле бігає; дивись, в обід – розгорілося, розпалилося, на горлянку жаліється, а на другий день і богові душу віддає… За малими почало й великих косити: не проходить того дня, щоб двох або трьох не ховали. Заздалегідь почали ями копати. Спершу плакали за помершими, а то й плакати перестали. Коли їсти нічого, то навіщо його й жити? Одні собаки не переставали щоночі вити -чи то вони вмирущого чули, чи вили від голоду?.. Сум пішов по селу, страшний, нелюдський сум обняв його… Де вже було під той час Марині до людей або людям до Марини? Кожен сам себе знає, себе одного беріг. А прийшлося-таки так, що й про неї люди згадали! Та ще як! цілою громадою прийшли прохати!
Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді. Давні думки знов окрили їх голови, давні надії заворушилися в душах… А може. панич віддасть їм в оренду Одраду? Як побачить, що ті мудрі та розумні управителі тілько до шкоди та розору доводять, то, може, і відгукнеться на їх давне жадання…От і цього року – скілько то добра пропало? А через віщо? Через недогляд, через вигадки мудрих – дуже вже, бач, перемудрили… Що не кажи, а не панське діло біля землі ходити: і клопоту багато, та. й -утрати не мало. Саме краще: віддай людям та готові грошики бери.
Знову почали одрадяни сходитись до гурту та радитись поміж собою.
– Коли б то скоріше панич приїхав! Підемо всі до його, до одного підемо й дітей заберемо з собою. До ніг упадемо, слізьми прохатимемо – хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в оренду Одраду. Хіба в його тілько й землі, що при Одраді? Багато є й по других сторонах. Хай на тій, коли вже хіть є, його німець господарює, а цією нам поступиться. Наші батьки його батькові вірно служили, то невже ж він не зглянеться на наше убожество, невже попустить нашим животам пропадати? – так гомоніли одрадяни поміж собою, гоноблячи надію в серці про оренду.
Ось одного дня опівдні хтось ще здалеку запримітив, що ридван котить в Одраду шестериком.
– То він, він! То його сам бог до нас засилає!-мовили одрадяни й виставилися в дві лави по вулиці.
Ось показався шестерик і в Одраді, несучи за собою адоровенний ридван. Вікна в ньому зачинені та ще й фартушинами завішано, високі, мов верстви, коні важко тюпають; у них селезні грають та калюка з-під коліс розкидається на всі боки. Ось вони вбігли у вулицю. Тісна вулиця задля шестерика; коні одно до другого туляться, щоб не зачепитися об тин. Одрадяни поступилися в двори, шапки скидають, низько вклоняються… Та їх ридван не примічає – котить собі з затуленими вікнами; один тільки кучер вигукує; “Ну, дияволи!”-та докупи зводить коней. Шестерик не забарився промчати селом і повернув у панський двір.