Олексій Іванович нічого на те не одказав, тілько голову опустив та замислився… Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор з господньою волею? Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було – саме кріпацтво…
І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тілько що почало на світ благословитись, як збудив Олексія Івановича нестямний крик… То був крик і великої радості, і немалого горя задля його батьківського серця: йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу схопився та ще, як запримітив його “камандинер”, і на ліву ногу.
– Буде ж тепер грому!- додав він, передаючи звістку про те дворовим, а дворові – задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка лиха година не привела пійматися панові на очі.
Минула тілько та чутка одну Проценкову хату, Стояла та хата недалеко від панського двору – так через яр на горбику, якраз вікнами на панське дворище й димарем схилилася на нього, мов разом дивилася й слухала… Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї недоброї звістки.
Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в рій завелося своє лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора була вона любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувались до того цілий день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря турбувалася їжею: пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в городі огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким-то їй доведеться рядом у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї кучерявого Василя Прудоусенка – бравого та жвавого двадцятилітнього парубка, що як стрінеться де* небудь з Мариною, то знай пуска їй бісика очима.
Так було вдень. До вечора збиралися, складалися. Сіло сонце – почали вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоби на завтра якнайраніш устати. І поснули швидко, та ненадовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала – кричала. Коло неї Федір з Мариною заборотали, що б їй дати, чим запомогти… Давали непочатої води й умивали, й збризкували – не помагало. Марині кинувся в вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися. Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря – викинула… Криком кричить, духу пускається!..
– Тату, ви б за Лазорчихою збігали… може, вона одшепче, одчитає,- плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш туди та відтіль – світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася, почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Ла-аорчиху взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тілько мутними очима поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
– Може, тобі пити хочеться?- питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою, заголосила… Почало сонце сходити за гори, з-за лісу показалося його блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той промінь і до іПроценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками. Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев’я кинувся.
– Ану, годі тобі! Час у поле – опізнимося! -промовив він до дочки, беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
– Що ж я вдію?- сердито скрикнув Федір.- Не понесу ж її на руках за собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде халепаї
Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах біля матері, подивилась на неї, взяла свій клунок на плечі й повагом потяглася за батьком.
Шлях на поле йшов яром понад панським садком. Федір з Мариною, похнюпившись, плентались мовчки;
Федір – попереду, Марина – за ним. Сонце, піднявшись височенько, стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а вони, не примічаючи того нічого, йшли один за другим, нога за ногою, похмурні та понурі.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися купками женці.
– Ох, лихо! Он уже й на постать стали,- промовив Федір і придав ходи. Марина за ним приспішила.
– Ей, стій!- донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На окопі з’явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на них.
Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима, та так і заколіла.
– Здорові!-промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого не одказали на те вітання, у Федора тілько мишка забігала по спідній губі та од ляку перекосилися очі.
– Куди се вас бог несе? – питає Олексій Іванович.
– Пшениці жати, паночку! – обізвався Федір, низько вклоняючись, і зразу засипав: – Винуваті, паночку, опізнилися… Жінка занедужала. Не знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі… твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей раз – й пожалуйте, й помилуйте… Не самохіттю то, случай такий випав,- не доводь його, господи, нікому! – одно плескав Федір, збираючись кинутись перед паном навколішки.
– Та годі тобі! – каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина,- йди його охрестити.
– Паночку! – скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.- От бог свідок – жінка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексія Івановича блиснули очі.
– То що, що жінка недужа? – спитав він грізно.- То через те тобі не можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій голові… “Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!..”
– То ти не хочеш, питаю? – ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
– Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля – ваша й сила!-покірно одказав Федір, підводячися з землі.
– Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! – каже ласкаво Олексій Іванович.
А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.
– Паночку,- зітхнувши важко, вимовив він,- хай уже я один в одвіті буду… Он дочка в мене… Пустіть її, лебедику!
– Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна З батьком кумувати? – питає пан.
– Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не послухатися? Простіть на цей раз…
– Та чого ти просиш, дурню? – не второпав пан.- Я тебе до себе в куми прошу… Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І дочку прошу,- товче йому Олексій Іванович.
А Федір дума: “Ох, знаю я, в які-то куми ти просиш мене з дочкою. Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину заказав, щоб сама клала, роздягала, держала й шкуру спускала. То-то тепер, видно, її на світ народив та й запрошуєш охрестити”. І Федір важко та тяжко зітхнув, немов хотів витхнути разом із зітханням і душу.
– То ходімо до хати,- каже пан.- Поки се та те, поки зберемося, то тимчасом і священик прийде. Я за священиком уже послав.
Іде Федір за паном у двір – серце тремтить, душа не на місці. “Якби-то це молодий, та сам,- дума він,- дременув би вбік-хортами б не нагнали! А тепер?” Плутає -Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду Марина ще хлипа.
Федір трохи постояв, поки дочка наблизилась, і, поглядаючи на панову спину, сіпнув її за полу. _
– Цить, дурна!-прошепотів він стиха.-Більше битимуть! – і знову виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що та плаче.