– Ти, слухай,-каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло,- ти не дуже крутися, щоб часом не впала…
– Не заб’юся! – щебече Марина.
– Та ти, певно, не заб’єшся… А он воно…
– Хай господь милує, щоб я його впустилаї – жахається Марина й знов щебече.- Як таке манісіньке, гарнісіньке та впустити? Та я б сама себе, сучку, розірвала!
– А все-таки стережися. Береженого й бог береже! – каже Олексій Іванович, мерщій ховаючись у кабінеті.
Чого? – Про те він знає, а Марині яке діло? Марина гуляє по світлиці з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитині. Чому ж їй не заспівати, не забавити хлопчика?
Марина співає, а її тонкий та дзвінкий голос доноситься через стіну до Олексія Івановича, пестить його вухо, веселить серце.
“Гарна ся дівчина Марина,-дума Олексій Іванович,- з себе красива й весела придалася. А це для дитини добре: його малі очиці веселитиме краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пісня весела, радощі та веселощі вистилатимуть його невеличку душечку, і виростатиме хлоп’я не похмуре та вередливе, а спокійно-веселе та добре…”
Ясно та легко стає на душі в Олексія Івановича.
– Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина глядіти,- каже він і дивись – викотить до неї в світлицю таляра або золотого.
– Лови! Хай пограється хлопець,- гукне на Марину.
Марина візьме, підносить ту іграшку до очей малого, повертає перед ним на всі боки або покотить по долівці.
– Кіть-кіть! – забавляє, аж поки не обридне дитині та іграшка, поки не почне воно очей од неї одвертати.
– Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! – каже Марина, просуваючи свою круглу руку крізь двері.
Дивиться Олексій Іванович на ту пухку руку й дума: “Та й чесна яка душа в сієї Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б-десь закотилися, а вона- ні… Чесна душа!”
– Хай у тебе будуть! – каже він – Нащо воно мені! Ще загубиться!
– А загубиш, то не чия втрата – твоя: я тобі Їх дарую.
– Спасибі вам, паночку! – дякує Марина.- Я сих грошей ніде не діну. Заховаю їх далеко-далеко, та тілько по неділях буду на них дивиться!
Весела Марина мерщій окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у вічі тиче. Побіжить з ними й до батька.
– А мені сьогодні ось що пан подарував!
– За віщо ж він тобі подарував? – пита Федір, уже лизнувши й гостро поглядаючи на Марину.
– Я не знаю… За те, мабуть, що дитину гляжу.
– То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала,- відмовляє понуро Федір.
Чудно Марині, що таке батько плеще на неї. Там покойові їй проходу не дають: пройде вона – очима так і проводять, за спиною регочуть; а тут ихе й батько туди ж: “гладка” – каже… “Ну, то що, що гладка? Гарно було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то кілок кілком!.. “Гляди!” – каже… Кого гляди? Дитину ж он гляжу, з очей не спускаю… Кого ж іще глядіти?.. Чи, може, це про те, що з паном іноді жартую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього дитя приймала… Хіба пожартувати з кумом не можна?”
Вернеться Марина в горниці сумна-невесела… Стріне її Олексій Іванович.
– Чого ніс похнюпила? – спитає, ущипнувши злегка за щоку.
– Гетьте, не лізьте! – скрикне Марина.- Он мені всі голову прогризли вами.
– Хто – всі? – допитується Олексій Іванович.
– Хто? Дівчата… батько…
– А тому старому дурневі чого ще забажалося?- суворо спитає Олексій Іванович – і одійде.
На цілий день після того й сварки, й гомону по всьому дому. Ніхто нічим не вгодить Олексієві Івановичу: і те не так, і друге навиворот!.. Перешиває Олексій Іванович дівчат – на гречку, як кажуть, переганяє. Піде в садок проходитись, до Федора заверне.
– А ти, куме, що там дочці чорт батька зна що плещеш?
Дивиться Федір сонними очима на пана. “Що ж я плескав їй? Коли?” – думає і не пригадає.
– Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тоді в накладі зостанеться,- сердито скаже й піде.
“Розкуматися!-думає Федір.-Як то розкуматися? Ще такого не видано було на світі… Та хто ж то вигадав таке? Хто довів до пана? Невже вона… глади-маха?..”
І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже, де той і хміль дівся! В голові тілько гуде та на серці холоне.
Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту. Сів, почав пити. П’є, п’є – не бере.
– Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість горілки? – промовив Федір і випив усе дощенту.
Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися – ніяк не встане; схилилася голова – голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці, на всі боки хиляється.
– А що, Федоре, панів куме! – ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір.- Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? Еге, щастя, що трясця… Бач, як тебе стрепенуло!.. “Розкумаймося”, каже… Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку… А що – зігнули?.. Виприснув Федір, як клинець з-під обуха… І тепер виприсне… Ти його туди, а він тобі – відтіля! Що ти йому зробиш? В’юн Федір! – і він на всю хату зареготався.
– Бодай уже всі так в’юном звивалися, як звивається Федорове серце! – скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.
Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знеміг і, схилившись на стіл, не заснув.
Цілий тиждень після того отак кружляв Федір. Не. знав він за той тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутися з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка: втекти куди-небудь, забігти без вісті, світ за очі. Все одно де не пропадати… Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка – і та йому ворогом стала… Он щось таке панові наклепала… Уже ж би він не виссав з пальця того, що казав ото… Видно, вона йому про щось довела… Може, вже й близька стала?.. Пани заздрі на ласощі… Що кума -то дарма!.. Як у серці нема бога, то гріха не страшно… “А що, як то правда?”-думав Федір, і та його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. “Куди ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на той світ; немає іншого захисту, як під землею!”- думав Федір. “Ні, брехня!- втішав він себе, позираючи на пляшку,-є залити-втопити!” І Федір заливався, щоб забити собі памороки.
Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомагала йому їх збутись іншим побитом.
Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла ігісля недуги, вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла проходитись по господі.
– Мамка! А где Пьер?-спитала вона про сина, зустрівши мамку.
– Нянька панича понесла гуляти.
– На двор?.. Как би не простудила маленького!
– Ні, бариня, по хатах,- відказала мамка..Бариня пішла далі. Пройшла гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очі.
– Кажись, все в порядке,- шепоче вона, простуючи до кабінету.
– Отвори,- стиха наказує Хвеньці.
Хвенька відчинила двері. Бариня ступила на поріг та так опукою й посунулася додолу. Зачепилася вона, чи від чого – мов два знало! – впала додолу…
Олексій Іванович мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, положив на крісло, щось підніс у пляшечці, давав нюхати, натирав виски.
– Вон! Вон!-обмираючи, шепотіла бариня. Потім почалися сльози, посипалися прокльони.
До тих сліз і прокльонів додав свого репету й Петрусь із крісла, де лежав він, вимахуючи голими червоненькими ніжками.
Прибігла мамка й мерщій винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню й знову положили в постіль.
Через годину після того Олексій Іванович виїхав з двору шляхом на город, а через другу – серед двору проти вікон барининої спальні вивели Марину в драній сорочці з зав’язаними на спині рукавами, посадили на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір’ям, а баринині покойові по одній підходили до неї й плювали їй у вічі.
За що? Через віщо? Що зробила вона таке? Ніхто нічого не знав. Так бариня наказала – та й годі!