Одначе Хвенька шептала жінкам та дівчатам, що тілько вона одхилила двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вискочила розхристана Марина, зачепилася за бариню та так її на долівку й повалила.
– Чого ж вона там була в кабінеті? А пан же де був? – допитувались жінки.
– Та й пан же там – з нею!
– Он воно що! – рішали молодиці, а дівчата, похнюпившись, лукаво всміхалися.
Федір спав п’яний, як нестямний грюк у вікно збу* див його.
– Хто там? Чого?
– Федоре, панів куме! Іди подивися, до якого шлюбу твою дочку наряджають! – гукала на весь садок прикажчикова жінка, що з першого разу зненавиділа Федора.
У хату вскочили два лакеї і, схопивши Федора під руки, не дали, як кажуть, і вгору глянути – повели в двір. Федір, закустраний та заспаний, хилився поміж лакеями то на той, то на другий бік.
– Аж ось і архірея ведуть! – хтось гукнув з купи, що кругом обступила Марину. Купа зареготалася.
– Розступіться! Розступіться! – гукали лакеї, підводячи до купи Федора.
Народ роздався. ‘П’яного та заспаного Федора підвели до дочки й поставили проти неї.
– Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! – злісно гукала прикажчикова жінка. ”
– Марино-о!-тілько й зміг вимовити Федір, захитався і, як сніп, повалився їй під ноги.
– Бач, як батько кланяється низенько своїй чесній дочці,- базікала прикажчикова жінка. Другі всі мовчали та якось понуро дивились…
Це зразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула, схопилася і, мов навісна, кинулася з двору. Баринин кучер Самійло з гострим батогом гнався за нею й чесав по чім попало. Марина в драній рядняній сорочці, що кругом неї так і майтолалася своїм дрантям, мов вітер, мчала з двору в поле. Люди назирці її проводжали.
– Ач, як вивірчує!..- гукала, заливаючись реготом, прикажчикова жінка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними сліз очима поглядав у поле, як Марина, нестямно лементуючи, тікала; другі боязко озиралися назад, де серед двору лежав блідий, як смерть, Федір. Усім стало якось моторошно, страшно-Як загнав Самійло Марину аж геть за могили, що вже її стало не видко, і вернувся у двір, то і Федора прибрали з-перед барининих вікон. Його понесли до того ж таки Самійла на конюшню. Навіщо? Прочуматися? Похмелитися? Ні, щоб проспався… Бариня на другий день звеліла задля батька інше похмілля готувати. Самійло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирівці намочити. Та, видно, Федір, хоч і обмерлий був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшні; шукали по всьому двору й садку, та ніде не знаходили. Кинулись у нову хату – аж Федір висить безпечно собі на трямку в сінях…
Одрадяни, почувши про те, наче потетеріли. Та кара над Мариною, що придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед їх очима, а в серці, на самому дні збентеженої душі, ворушилось гірке почування, що то з кожним може таке статися, і ніщо в світі не оборонить їх від того…
Пригадали вони тоді, що дід Улас плескав, як вони завидували федоровому покуманню… Недаром він тоді казав: “Тоді скажеш – гоп, як вискочиш!..” Недаромі.. О, той дід із нюхом!..
А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла, допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнівалася, наказувала Самійлові, щоб він пам’ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день узяв та й повісився.
Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже більше й не верталася звідти.
Не вертався в Одраду й Олексій Іванович. Дім звелено було забити, прислужників розпустити. Спустіло зовсім дворище, у ньому тілько прикажчик зостався, та й той хваливсь, що в дворі небезпечно…
Люди гомоніли, що кожної ночі якась біла тінь виходила з Федорової хати й прямувала до панського будинку, під барининими вікнами чогось жалісно вила і все неначе когось викликала. А в садку десь набралися сичі та сови і в самій гущавині сумно-сумно перекликалися…
Де ж Марина ділася?.. Марина безслідно зникла, пропала. Одні казали, що, мабуть, вона себе в глибокому ставку або в колодязі поховала; другі догадувались, чи не подалась, бува, на вільні степи, бо де-небудь би проявилася, а то ніхто нігде її не бачив, нічого про неї не чув, наче її земля проглинула…
Одрадяни тому не дивувалися. Хіба мало їм доводилося бачити всякого дива на своїм віку? Спершу погомоніли трохи, а потім і забули.
Одно тілько їх дивувало: чого це дід Улас став такий бадьорий та жартівливий? То було коли-не-коли хіба за хлібом присуне в село, та смутний, та сердитий: і того лає, і другого костить. А то трохи не щодня плентається по селу. Підмогоричив бабу-шептуху аж тричі на тиждень пекти йому буханці.
– Надолужила мені лемішка з бриндзою! Осточортіла й каша з салом! -скаржився Улас.
– Буханця, діду, закортіло? – питались люди.
– Атож… Хоч злидні, та з перцем! Не хоче кишка простого хліба – буханця їй подавай! – жартував дід.
А це чутно, що Улас збирається зимувати в степу. Клопочеться за провіантом на всю зиму, щоб доставили йому не на старе становище біля села, а на літне – в степ, верстов за двадцять або й того більше.
– Чого це так у степу заманулося зимувати? – пита прикажчик.
– Повітря там просторіше, для отари здоровіше-Тут, біля села – ліси та яри, звір шкодить; а там, як у бога за пазухою! – одказує Улас.
– Та з тебе ж, діду, там дудка буде!- регочуть люди.
– А як буде, то хтось заграє! – жартує Улас.
– А як же ти, діду, будеш сам зимувати?
– Чого сам?
– А з ким же?
– З самицею! – регоче дід.
– Ото! Чи бач, чого забандюрилося старому? – кажуть жінки.
– На старість воно так завжди: сивина в бороду, а чорт у ребро!- одно жартує Улас.
– Гляди, діду, щоб він тобі не проломив йогої
– Стара кістка й чортові не подасться! Регочуть люди з смішних дідових вигадок, і дід регоче, та все збирається у степ зимувати. Набрав собі борошна, буряків, капусти, картоплі й скрився з села на всю зиму.
На весну він знов перекочував до села, тілько вже не сам, а з помічницею. За його отарою приплелася якась чорнява огрядна молодиця з невеличкою дівчинкою на руках.
– Що це, діду, за молодиця з тобою? – питають люди.
– А вам що за діло?.. Молодиця та й годі! – суворо відказує дід.
– От ти й знай: ішов сам зимувати, а вернувся з самицею та ще й з саменятком! – поривалися жартувати жінки.
Дід мовчав. Поміж людьми ж ходила чутка, що молодиця – його небога, сестрина дочка, з далекого села, зветься Пріською; була замужем, та чоловік умер,- ото дід і взяв її до себе за помічницю.
Вийшла воля і дивне диво: одних до домівки привела, других з домівки підвела. Скілько-то панів не пережило її,- померло! Зате багато кріпаків, пропащих та померших, знову найшлося, ожило! Мов ті козачки по весні, що, як сонечко ясне пригріє, вилазять з непримітних щілинок, так вони, не знать звідки, поналазили в села та хутори.
Старий Башкир теж не пережив волі – помер; зате з дідової небоги Пріськи та стала Проценкова Марина. Так в один день, взяла Марина та й переродилася з Пріськи! “Я,-каже,-не Пріська, а Марина!” й одра-дяни зразу признали її. Хоч Марина постаріла й понік-чемніла трохи, отже всі признали її за панову куму. Дехто хвалився, що давно її пізнав, ще тоді, як дід Улас перевів її в село до баби-шептухи, та, знаючи, якого лиха довелося їй запобігти, мовчав.
Може, то була й брехня, тілько з того часу ніхто її не звав Пріською, а Мариною, а найбільш – пановою кумою. Згадали одрадяни те чудне покумання, а ще чудніше розкумання. Сама Марина їм повідала, як. вона, тікаючи світ за очі, набрела на панську отару. Видно, вона була дуже страшна тоді, бо всі вівці так урозтіч і кинулися; одні собаки не злякалися; вони обступили її кругом і, не налучись на той час дід Улас, певно, розірвали б. Що далі було, вона не пригадає. Знає тілько, як вона опам’яталася. Була тоді ніч темна та невидна; дощ, як із відра, лив; грім на весь світ гукав, блискавиці безперестанку світили. Де вона була – не знала: під нею солома шелестіла, на ній рядно лежало… То, певно, був якийсь захист, бо чутно, як дощ шумів, а кругом неї було сухо. Це, розказувала вона, щось замурчало, а далі закашлялося.