Та назва, те слово, як холодним вiтром, обдавало її всю, морозом кувало i серце, i розум, вона вся каменiла вiд його, а все носилася з ним, як з чимсь разом i дорогим, i гiрким. Нiяк його не забуде, всюди воно перед нею i з нею, мов почуття лиха якогось, мов ознака кари, котру наложила на неї гiрка доля.
Хоч би утекти вiдсюди куди-небудь, хоч свiт за очi, аби утекти! Може, там, мiж iншими людьми, вона оханеться, спочине; може, їх стосунки не будуть становитися так гостро i боляче мiж нею i ними, як тут воно стоїть. Хоч би лiто скорiше минало, наставала осiнь. Вона б поїхала у губернiю i вже тодi нiколи не вернеться сюди, нiяким калачем нiхто її не замане!
А час iде, як безногий чоловiк плазае, тихо, помалу. Один день за вiк Здається. А до осенi ще скiльки то тих днiв зосталося, довгих-предовгих, гарячих та пекучих? Ще й косовиця не наступила, а там жнива. Та ще цiлий вiк! Зоскнiти можна за той довгий час!
I Христя справдi скнiла. Веселе молоде личко поблiдло, на бiлому, як мармур, чолi пройшла непримiтна смужка i вподовж його переписала. В чорних огненних очах потухли iскорки гарячi, зосталася одна непрозора темнота… Пiд очима мiшки синi, що нлплакує Христя кожної ночi.
– Що це з тобою сталося таке? – допитується Колiсник, заглядаючи у її похмуре личко.
– Сумно менi тут, – одказує упавшим голосом Христя. – Хоч би скорiше вiдсюди.
– Куди?
– Куди? У город, на край свiту, у пекло… Тiльки не тут.
– Чудна! Жила в городi – тобi було сумно, бажала в село. Стала у селi – тебе знову у город тягне. Чудна ти, нiгде мiсця не нагрiєш!
– Не нагрiю з того часу, як прохолодили його добрi люди, – вимовила Христя i заплакала.
– От i сльози… Ненавиджу я сi дурнi сльози! – скрикнув Колiсник i втiк вiд неї.
"Чого їй недостае? – думав вiн, бродячи одинокий по садку. – Як сир у маслi купається, а ще й плаче. Напусте дурощi на себе i носиться з ними, як циган з писаною торбою!"
А Христя в свiтлицi собi дума: "Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!.."
З того разу вона дала собi слово одмовчуватися вiд Колiсника. Все рiвно: кажи правду – не повiрять, скажуть, дурощi напустила, покажи сльози – тi сльози ще бiльше роздратують його. Краще одмовчуватись.
I вона одмовчувалась. Чи питає вiн – чого сумно? – вона зверне або на голову, або на нездоров'я. Чи лащиться до неї – вона i те ласкання приймає без того запалу, з яким колись приймала, а так, наче дерев'яна або скам'янiла.
– Ти риба, зовсiм риба! Холодна, як риба! – скрикне вiн, горнучись до неї.
А вона дивиться на його своїми чорними очима, начебто не до неї рiч, мов вона не розумiє, що то вiн плеще.
– Хоч поцiлуй мене! – нестямно здавлюючи, шепче вiн. Вона приткнеться до його своїми устами, цмокне холодним поцiлунком, мов до залiза або до дерева приложиться, i знову сяде спокiйна та тиха.
– Старий я тобi, старий… – скаржиться вiн на її непривiтнiсть. – Молодшого б тобi треба… О, я знаю вашу жiночу натуру, вашу жагу ненаситну!
Вона i тi докори мовчанням обiйде… Хiба не все рiвно тепер їй, чи будуть докори, чи нi. Коли у душi холод i морок, то й докори туди не доходять, коли на серцi тума непроглядна, то й вони її не зворушать.
До того вiн з своїми ласками так остогид їй. Спершу, бувало, крився вiд Оришки та Кирила, а то i при їх вона проходе, а вiн не промине ущипнути або полоскотати.
– Так бач, що воно за панночка? – пiдчула вона, як раз казала Оришка Кириловi. – Я думала, добре що, аж воно – тьфу!
– Не наше засiялось, не наше воно й буде! – понуро одказав Кирило.
– Знаю, що не наше дiло. Та як воно дивиться збоку, коли вiн до неї З усiм серцем, як у вiчi не вскоче, а вона – ще й свою мармузу набiк одвертає. Я б її нi одного часу в дворi не держала.
– Якби ж свинi роги! Оришка тiльки очима свiтнула.
– Ти спершу глянь на його, глянь i на неї, – помовчавши, сказав Кирило. – Ти думаєш, воно i їй медяно такого пригортати.
– Та за мою хлiб-сiль така дяка! – скрикнула Оришка.
– Бачили очi, що купували, – одказав покiйно Кирило i вийшов з хати, щоб не розводити бучi.
Спершу Христя близько прийняла б ту розмову до серця, i, певно, Оришцi не здобрувати б за своє плювання, а тепер… Бачили ви, як хто вдаре пугою по водi? Ляск роздасться, хвиля розiйдеться, а через годину все уляжеться – i слiду нiякiсiнького. Так i Христя. Коли сплюнула Оришка, у Христi уся кров хвилею прилила до серця, вдарила у поблiдле личко, вся вона так i затiпалася, та зразу й охолола. "Хiба справдi не така вона? Хiба справдi не варт на неї плювати?" – подумала, i тiльки голова низько-низько схилилася, мов вона пiдставляла її, кажучи: "Плюйте!"
– Ти хоч би пiшла проходилася. А то сидиш крячкою у хатi, аж зажовкла, – раз увечерi сказав їй Колiсник, ходячи по свiтлицi i дивлячись на її похилу постать. – Учора я ходив ген аж за лiс. Славно так. Попiд лiсом iдеш, не душно, пташки спiвають. Не будь проклятого народу, зовсiм би було добре. А то – i в своєму добрi не маєш через його покою. Ти тiльки подумай: двадцять голiв скоту випустили у молодняк! Га? Зовсiм вичистили! А дубки пiднялися такi рiвнi та важнi, повище мого росту. Став казати-так куди! I слухати не хотять. Ще один i вилаяв. Я не знаю, куди той лiсничий дивиться? Треться там коло хати серед лiсу, байдуже йому, що робиться по околицях. Викликав його. "Що то?" – питаю, а вiн тiльки голову чуха. "То, – каже, – слобожани". I розказує, чиї хлопцi, кого воли… I от тепер треба до мирового. Ззвтра поїду. Уже сидять вони менi в печiнках з отим спашем! Уже людцi, уже i сусiди! – скаржився Колiсник, ходячи по хатi i покручуючи головою. – А ти ще прохала, щоб їм городи вернути! Кому? Скотину, звiра приручити можна, а їх? Ну, та вже побачимо, чий батько старший! Ви до мене добрi, та й я собi не ворог! Побачимо… Та то нашi щоти. А ти все-таки не сиди, кажу, в хатi. Он я завтра поїду, а ти вiзьми та й пiди. Проходится i позирнеш над лiсничим. Будь хазяйкою. Ти ж у мене хазяєчка? Погана, правда, хазяйка… зажовкла, замлiла… – i вiн, пiдiйшовши до неї, здавив злегенька за носа.
– Правду ж, погана? – допитувався вiн, падаючи коло неї. – Ну, не буду, не буду! Тiльки не плач! – додав вiн, запримiтивши на її очах сльози. – Бач, того ти й кисла, що не ходиш нiкуди, не гуляєш. Походи, рибко! ^явтра от i походи. Не вражай хоч ти мого серця. Ти ж менi найближча i найдорожча. Всi тi клопоти не варт твого одного погляду. Розвеселися ж! А то як я тебе таку у губернiю повезу. Ох, життя, життя! I чого я на двадцять лiт не молодший! – зiтхнувши, сказав вiн i пiшов у свою кiмнату.
А вона, зронивши сльози, ще довго сидiла, уставивши в землю свої очi. Потiм устала, безнадiйно махнула рукою, роздiлася i, дмухнувши на свiтло, лягла спати.
На другий день, коли виїхав Колiсник, Христi стало ще сумнiше, їй здавалося, коли вiн поїде, то їй свiт пiднiметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гiрку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хатi, несподiвана i нестямна туга обгорнула її душу. Вiн учора казав: "Ти ж менi найближча й найдорожча". А сьогоднi так клопотався, щоб їй не було без його сумно… Чи турбувався б вiн, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хiба їй е хто ближчий вiд його? Нiкого ж немає. Поговорити нi з ким. Спершу баба Оришка частiше забiгала погуторити, тепер i вона сторониться вiд неї, оббiгає. Що ж вона – чума, пошесть лиха, що усi її цураються, усi обходять?.. "Ох, несила ж моя далi так бути, таке переживати!" – беручись за голову, думала вона. I, згадавши про вчорашнiй наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася i пiшла, не сказавши нiкому нi слова.
День був ясний, гарячий, небо – аж жовте вiд палу, сонце – як скажене, iскристе, пекуче. Була рання обiдня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолистi вишнi, гiллястi грушi, рожаїстi яблунi не змогли прикритiї землi вiд ясного сонячного промiння. Непримiтними iскорками пробивалося воно крiзь листву, помiж сплетеним гiллям i опускалося на траву гарячим iскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, i з-пiд зеленого руна трави уставала непримiтна пара i розливалась у гарячому повiтрi. Наче у пiч ускочила Христя, так у садку було душно i мляво. В долинi мiж садком i лiсом стояв сiрий туман. "Там, певно, холоднiше", – подумала i попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкiше, холоднiше. Родюче дерево стрiвалося то там, то там, бiльше росли молодi лiсовi дички; далi нанизу, мов хто нарошне засiяв, щiткою пiднiмалися угору бiлi осички. "Юдине дерево, на йому Iуда повiсився", – пригадалося Христi, дивлячись на його круглi листочки, що i без вiтру все, знай, трусилися i наче перешiптувались самi мiж собою. Помiж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розiслав, порозкидавши по йому цiлими оберемками кущi пахучих квiток, жовтої, мов зорi, кульбаби, червоних трав'яночок. Помiж ними знiмаються цiвки гонких осичок, покритi зверху густою кроною, крiзь неї спускаються на траву непримiтними пасмами iскристi сонячнi стяги i пронизують сизо-блакитно-прозоре повiтря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квiток. Спершу їй захотiлося лягти покачатися на м'якiй, мов з шовку, травi, пiд сизо-прозорою тiнню, потiм вона перемiнила бажання – почала зривати квiтки i, спустивши платок на плечi, квiтчала ними свою круглу головоньку. До зблiдлого личка, чорного волосу i темних очей так їй личили запашнi фiалочки, закрашенi червоними трав'яночками! Зриваючи квiтку по квiтцi, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дiйшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гiллястi верби, роздiляючи лiс вiд садка. Вони були такi кучерявi та розкiшнi, вiти їх похилилися аж на саму землю, а верхiв'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Пiд ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколистi лопухи та дрiбнолиста бугилова кругом обступили їх. Попiд тiєю рослиною часто попадалися, плигали жаби – ознака, що близько вода. Ось i вона – бiгучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-пiд гори i простує по долинi помiж високою травою, схожою на очерет. Христя пiшла по течiї довiдатися, куди-то плине ця непримiтна рiчечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дiйшла до невеличкої ямки на краю самого лiсу. Столiтнi високi дуби обступили її, прикриваючи вiд очей палючого сонця. Далi уперед тонуть у золотiй хвилi сонячного свiту луки, поля, позаду на один бiк гори садок розiслався, по другий – лiс буяє. Христi заманулося пити, i вона ускочила мiж дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стiкав струмочок у неї, i – тiльки пiдставити руку – вода, як кришталь чиста, зразу набiжить повну жменю. Христя глянула на руки, позелененi квiтками, i прихилилася спершу помити їх у ковбаньцi. На гладенькому лонi темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тiнь непримiтна. Тiльки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей i заколихалось чиєсь молоде та свiже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потiм знову зиркнула. У ковбаньцi, кругом отороченiй зеленою травою, мов у дзеркалi з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнiї коси, заквiтчанi фiалками та трав'янками, як вiночок, облягали бiле, наче з мармуру, чоло. Нiс прямий, на кiнцi трохи угору пiднявся, щiчки повнi, злегка рожевi, уста пухлi та червонi, трохи розкритi, i з їх невеличкої щiлини виглядають дрiбнi бiлi зубочки. "То се ж я, я!" – скрикнула Христя i усмiхнулась сама до себе. Личко, що в водi, собi усмiхнулось. Та яка ж то привiтна та втiшна ухмилка! Зубенята ще бiльше блиснули, а очi Заграли, мов зорi, у їх непрозорiй темнотi зажеврiли iскорки невеличкi. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше пiдглядiла свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досi скiльки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, i вона того нiчого не примiчала, а тепер щось любе, невимовне любе та втiшне обiзвалось у її серцi… "Недаром же вони так гоняться за мною! i старий одутлий Колiсник задивляється на неї!" – подумала вона, удивляючись все прикрiше та прикрiше у те обличчя, що стиха тремтiло на чорному лонi води. "Що ж менi iз сього? Другим – утiха, Забавка, а менi?" Неясна хвиля туги прилила у душу, болiсно ущипнувши за серце. Потухли iскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замiсть неї непримiтная тiнь нерадiсної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зiтхнула, опускаючи в воду свої бiлi руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж рiже, наче шматок криги. От тiльки диво – рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зеленi плями на пальцях, мов хто повипiкав, не сходять. Пiднiме Христя руки, подивиться – i починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! – i, мокрi та червонi, вона пiдвела пiд струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жменi. От-от-от набiжать повнi. Уже i набiгла. Христя мерщiй привела руки до вуст i червоногарячi устромила в прозору воду… Наче цiлющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову пiдставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є – i не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радiсть здiймає. "Що, коли б умитися?" – i, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далi – Другу, третю. Холодна вода щипає за зблiдлi щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червонiють, тодi як з-пiд мокрих довгих вiй iскрять чорним огнем її темнiї очi. "Ух, гарно! Ух, гарно!" – тiльки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осiдають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови i потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. "Годi! Змepзлa!" – цокаючи зубами, сказала вона i стрибнула мерщiй на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвiтними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорнiй косi, тодi як холод, наче мурав'я, бiгає по всьому тiлу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кiсточка мов ниє. Разом їй i холодно i тепло, i непривiтно i втiшно. На саму спеку вона виставля свої посинiлi руки, мокре личко, грiє i суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонцi, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небi, а золотий свiт так i ллє, так i сприскує на всi боки огняними стрiлами. А що, як побiгти? I в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з мiсця i помчалась попiд лiсом. Гарячий вiтер ходе кругом неї, обвiває, платок з-за спини ободом знявся i, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зiтхання сперлось у грудях… i її наче що пiдхопило на крила i несе… знай, несе по зеленiй долинi.