Вона i незчулася, як вибiгла на кiнець лiсу. Перед нею безкрає поле злегка пiднiмається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорiй блакитi неба, а лiс круто повернув на лiву руч. А то що бовванiє таке на тому зеленому морi золотого марева? Наче журавлi iдуть собi, похитуючись тихо попiд горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. "Чи не косарi, бува?" – подумала Христя. Он пiд тiєю деревиною, що, мов копиця, зеленiє серед поля, здiймається димок сизий. "Косарi! Косарi! То i галушки або кашу варять". – I прямо на їх попростувала.
Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так iти по тому пелехатому килимi, трава чiпляється за ноги, перечiпає… Вона ще й досi змерзла. Чому ж не нагрiтись? Нарошне запуска вона ногу в густiшу траву i, наче косою, пополам розбивав. Зляканi коники роєм знiмаються з-пiд трави i стрибають на всi боки. Сюрчать, галасують, мов дають звiстку переднiм товаришам, щоб береглися. Мiж ними метелики, мов лепестки розкiшних квiток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: "Ховав! ховав!" – роздалося мiж травою i стихло… Гарячий степовий вiтрець подихнув i обдав польовими пахощами – зiгрiтою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкiш, що за приволля серед степу! Стихають болi пекучi, нiмiє туга самотня, тиха радiсть голубить душу, думки не думки, а якiсь легкi почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примiтне клопоту гiркого, а життя так i гра кругом тебе, так i б'є у свої страшеннi забої. Чуєш, як воно проходить крiзь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коникiв, хававканням та пiдпадьомканням перепелиним… i все те якесь любе та миле, привiтне та рiдне… I себе почуваєш, що ти тiльки мала, невеличка частина того всесвiтнього життя, що так розвернулось кругом тебе i заводе голосну свою пiсню… i ти почуєш, що говорить травина травинi, про що сюрчить коник кониковi, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, i сюрчить, i гукає. I твоє серце зливається з тим гомоном-гуком i стиха кидається, озиваючись до його.
Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.
I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина – темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову – вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини – i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина – наймичка, а молодиця – господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.
– Гляди, Килино, не перевари, – тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.
– Ще, господине, раз закипить, та й буде, – повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.
– Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, – знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.
– Христя! – скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.
– Одарка! – здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.
– Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! – скрикнула радо Одарка. – Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то – Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? – повернулася вона до чорнявої дiвчинки.
Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:
– Пiзнаєш, Оленко, хто я?
Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".
– Не знаєш? – сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. – Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.
Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.
– Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! – повернулась Одарка до Христi, – та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.
– Чого ж ти так важко зiтхаєш? Хiба не добре тобi? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобi, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Грiх бога гнiвити, живемо – не тужимо. I люди нас знають – не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко – повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, бiля бджiл зостався, а я до косарiв виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас i школа в. Уже умiє читати i писати. Раяли i Оленку дать, i батько таки намагався, та я подумала: навiщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нiчого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братовi i без грамоти багато дiла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слiд iшло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! – i вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.
– Ходiмо проходимся, – тихо вимовила Христя.
– Ходiмо, голубко, ходiмо! Коли б ти знала, яка я рада тобi! Килино! Чи не пора кашу здiймати?
– Ще трохи не впрiла, – вiдказала Килина.
– Ну, ну! Гляди ж менi, пожалуста. Щоб косарi не сказали; ото мудрi хазяйки – i кашi не вмiють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тiльки й сама, гляди, не наший матерi такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз i вернемось, – порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.
– Кажи ж менi, Христе, розказуй усе за себе, – замовила Одарка знову, як вони удвох одiйшли вже геть од липи i пiшли по свiжих покосах. – Не втаюй нiчого. Ти знаєш, як я тебе любила i люблю. I матiр твою любила, i тебе за рiдну сестру маю. У селi, як дозналися, що то ти була у церквi, – Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажiть, будь ласка, Федоровi. Як призналася, – каже, – що вона Христя, то мов менi нiж у серце вгородила. Так у той час i подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селi про тебе: "Нiчого, – кажуть, видно, вiрою i правдою Колiсниковi служе, що в такi шовки нарядив її". Однi завидують, другi лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила тi шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловiк дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", – весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя – похилилася. Iде i, мов граблями, волоче за собою ногами свiжi покоси.