– Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? – повертаючись, питає Одарка. – Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!
– О-ох! – зiтхнула важко Христя. – Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди – як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я – я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я – по сей бiк, воно – по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… – Христя зiтхнула i замовкла.
– Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?
– Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.
– Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?
– Нi, не того! Не того! -замахала руками Христя. – А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.
– Та ти ж живеш – i дай, боже, всякому так жити – i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, – умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:
– Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?
Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.
– I як подумаю про те, Одарко, – знову почала Христя, – як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?
– Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, – похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
Христю наче холодом пройняли тi слова.
– Що ж менi робити, Одарко? Як бути? – боязко замовила вона. – I чого менi досi се нiколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено менi? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова- жiнка. Страшна така. З першого разу вона менi вiдьмою здалася. I сни на мене такi посилала… страшнi сни! У Мар'янiвцi, як смiялися чогось, а вона i каже: "Не смiйся, не смiйся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". I з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподiяла менi се?
– Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?
– Як же її вiдiслати?
– Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе – душi не чує.
Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.
– Мамо! Мамо! – почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.
– Ось i Миколка, – обiзвалася Одарка. – Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
Миколка, веселий, пiдскочив до Христi i протяг руку. Та взяла його за голову i поцiлувала у лоб.
– А який вiн великий вирiс! I не пiзнати.
– А я вас зразу пiзнав! – одказав Миколка.
– О-о! Хiба я все однакова? I не постарiла?
– Нi, не постарiли. А ще мов стали кращi – молодшi.
Одарка дзвiнко зареготалася:
– О-о, ти в мене розумний! Тiльки без шапки бiгаєш по сонцю.
– А учитель казав, що по сонцю бiгати здорово. Що панськi дiти бояться сонця, то такi вони i блiднi, замлiлi. Одарка ще дужче засмiялася.
– А що там Килина робе? – спитала.
– Килина уже поздiймала казанки. Жде вас, щоб скликати обiдать.
– Так ходiмо, ходiмо скорiше, – приспiчила Одарка, повертаючи назад. Христя собi потяглася за нею.
– Мамо! i тьотя Христя будуть з нами обiдати? – спитався Миколка.
– Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообiдав косарської кашi.
Христя iшла ззаду й мовчала.
– Ви, мамо, попросiть її обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите… Зря ви що батько казали? – пiдстрибуючи, плеще Миколка.
– Цисс! – засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула – щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.
Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
– А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, – плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.
– Геть! Не в'язни, осоружний! – скрикнула мати i сердито подивилась на сина. – Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. – Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
– I трохи не солона! А куштувала, кажеш? – гримнула вона на Килину.
– Я ж мов до смаку солила, – несмiло одказала та.
– До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! – i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.
Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"
Х
На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, – каже, – нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! – толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.
На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.
– Тут такої, парубче, немає, – казав Кирило.
– А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.
– Що там таке? – гукнув Колiсник.
– Та се парубок з Мар'янiвки, – одказав Кирило. – Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.
– Хто ти, парубче, вiд кого? – спитав Колiсник.
– Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.
– Чого ж ти?
– Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.
– А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, – гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.
Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.
– Чудеса з вами, жiнками, та й годi! – вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. – Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, – на що шкарбун, – наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… – Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.