Христя сидiла як на ножах або на угiллi – голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?
– Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? – спитався у вiкно па рубок.
Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.
– Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?
– Нащо та мисочка? – не дивлячись, спитала суворо Оришка.
– Спорожнити треба.
– Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно – е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте! – i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.
– Вiд кого се? Ну та й стiльники! – ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.
Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", – думалося їй.
Не швидко спорожнила Оришка посуду – Христя все стояла i дожидала.
– Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? – гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.
Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.
– Та пiдождiть! Постойте! – гукнула Оришка. – Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! – i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.
Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.
Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.
– Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, – гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.
Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.
Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.
Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.
– От i починається! Уже i починається! – гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. – Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.
– Ми все так… усе так, – казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. – Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.
– Що ж я наробила таке? – крiзь сльози глухо спитала Христя.
– Чого ти в Мар'янiвку їздила? – гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.
– У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.
Колiсник вилупив на неї очi.
– А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?
– У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.
– У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, – одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.
Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що її зопалий замiр, котрий вона таїла на своєму серцi, що гнiтив досi її душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд неї, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в її дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то – нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на неї i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж їй так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а їй i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у її душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до неї, подивилася, як тiпалися її круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть.
– Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… – толкувалася Оришка сама з собою.
– Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? – спитав Кирило, увiходячи у кухню.
– Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, – гарикнула з серцем Оришка. – Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? – додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.
– Та то хай собi вони як знають, – одказав Кирило. – Погризлися – i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.
– Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.
– Ну, то що? – спитала Оришка.
– Це ж їх дочка – Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона – сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!
– Багато честi! О, багато честi! – крутячи головою, одказувала Оришка.
– Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?
– Нужно… куди пак, як нужно!
– I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, – несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули – на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.
– А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, – додав вiн i потяг у свiтлицю.
Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.
– От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! – сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. – А все твiй язичок наробив.
Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.
"Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" – думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще – на та цить!
Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.
– Пане! А пане! – гукнув з гори Кирило.
– Чого?
– Тут до вас чоловiк приїхав!
– Який там чоловiк? Чого? – допитувався Колiсник, виходячи на гору.
– Здрастуйте, – привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.
– Здоровiї- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.
– Я до вас по дiлу, – сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.
– По якому, кажiть, – депитуеться Колiсник.
– Та, бачите… – i приїжджий запнувся.
Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.
– Я чув, ви лiс продаєте, – почав приїжджий, спустившись геть з гори.
– Продаю, – одказав Колiсник. – Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?
– Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?