– А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?
– Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… – i Карпо знову зам'явся. – Христя знає.
– Яка Христя? – геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник.
– Та вони у вас живуть. Давнi мої знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними.
– То ви до Христi чи до мене? – не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд.
– Нi, до вас, – спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. – Лiс же не Христин, а ваш…
– Я лiсу не продаю! – випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк.
Карпо здвигнув плечима.
– А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! – вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, здається, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазяїна на луку.
"Так от вiдкiля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурнiше ворони, а хитрiший чорта!" – думав Колiсник, все далi та далi даючи волю своєму гнiву. Вiн аж клекотiв у його серцi, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свiй покiй i носилися над ним, як тi чорнi круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тiльки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усi горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обiйти, обплутати, щоб його посiсти. I Христя туди… i вона з ними… Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якiм вона була, витяг, поставив на ноги. I от тепер се менi дяка вiд неї! Спасибi! Спасибi! Не ждав я сього вiд тебе, Христе! То-то ти по Мар'янiвках вiєшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через вiщо. Пiдожди ж, галочко! I на тебе е у мене пута… Тихо тобi в мене, покiйно, не голодна й не холодна ти. А от, як замiсть тонких полотен ряднина обгорне твоє тiло i розтиратиме його, замiсть сукнiв та шовку драна сорочина прикриє тебе… шматок цвiлого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пiзнаєш, чи то добро, яким я тебе надiляв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача… Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повiїще! З мого добра… Де ж моє добро? Де воно? – знову ударив у його голову iнший стрiй думок. – Цей Кут, сi поля, лiси… хiба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед мiста, невеличка хаточка на тiй картi – от i все. Та й там є той, хто тебе не пускає… А се все… Де тi мiстки, що я строїв, де тi греблi, що я робив? Усi тi грошi тут сiли. Сей Кут всi їх Злопав, мов та прорва повеснi, що гатиш-гатиш її – i нiчим не зупиниш бистрої течiї… Все це на чужi грошi добуто… треба ж їх колись вiддати. Коли? – Колiсник схопився обома руками за голову i нестямно забiгав по садку. – Хiба нiхто не знає про се? Усi знають. Торiк трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Вiн так i знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя… ох! чи вже ж тепер i ти проти мене? Ти хоч i повiя, а все ж найдорожча i найближча до мене… Нi, нi", – сказав вiн уголос i, постоявши трохи, знявся i мерщiй пiшов до хати.
– Збирайся, у город поїдемо! – скрикнув Колiсник, аж Христя кинулася i, пiдвiвшись, звела на його свої заспанi очi. Вона справдi спала. Немiч i сльози приспали її.
– Чого баньки на мене витрiщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, – сказав удруге Колiсник.
– У який город? Чого?
– У який? У губернiю. Тут уже i так добре надихалися польового повiтря, дай, боже, видихати.
"У губернiю їхати!" – ударила думка у голову Христi, i очi її радiсно заграли.
– Коли ж їхати? Зараз… – хотiла сказати Христя "збираться", та промовчала.
– Коли ж зараз їхати? Завтра або пiслязавтрого.
– Менi не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала – от i все. Слава богу! Коли б скорiше те завтра або пiслязавтрого! – не видержала Христя.
Колiсник неймовiрно глянув на неї. Христя вся сяла радiстю. "Чи радiла б вона, коли б що мала проти мене?" – подумав Колiсник. I iнший, покiйнiший стрiй думок обняв його. А може, i її пiддурюють, пiдводять.
– Слухай, – сказав вiн уголос до Христi, котра вже полiзла за платтям знiмати з кiлочкiв.
– А що?
– Ти знаєш, нащо то тобi Здiр прислав меду? Кажи по правдi! Христя тiльки зняла угору плечi.
– А я почiм знаю. Учора я бачилася з його жiнкою на луцi. Вона хвалилася, що розбагатiла, що чоловiк зостався дома бiля пасiки. Може, по давньому приятельству, – вони прихильнi були до моєї матерi, – i прислали той мед.
– Так, по приятельству. Сьогоднi здiр приїздив купувати лiсу.
– Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати менi про те, що батько наказував. Оце ж воно i е про той лiс.
– То-то. Вони хотiли, бач, через тебе дiло ламати, та не вдалося.
– А я ж тут причому. Хiба мiй лiс? Хiба я його продаватиму?
– Пiди ж ти! Ох! Бiсовщина! – крикнув Колiсник i, поскромадивши себе у потилицi, пiшов у свою кiмнату.
Христя помiтила, що Колiсника щось наче клопотало, вона, постоявши, побiгла за ним у кiмнату дознатися.
– Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? – пестливо замовила вона. – Скажи ж менi. Повiдай своїй донi!
Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало.
– Ох, Христе! Христе! – замовив вiн, горнучи її до себе. – Коли б ти знала – наче сто гадюк упилося в моє серце.
– Що ж там таке?
– Ат! – махнув рукою Колiсник. – Ся худоба – бери її нечистий! – не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я її купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, наїзд буде, – почав далi журливо вiн i зостановився.
– Яка ж напасть буде?
– Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
– За що? – скрикнула Христя.
А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв:
– I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять.
– От i не вгадав. От i не всi. А я нащо?
– Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, – замовив вiн i замовк.
– Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учує вiн її i помилує тебе.
– I вже. Нiщо мене не помилує. Нема нiкого за мене – всi проти мене.
– Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, – сказала Христя.
– Як?
– Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.
– Що ж вони?
– Що? люди! Тебе не стало б – вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.
Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся:
– Що ж робити менi?
– Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе.
Колiсник, схилившись, довго-довго думав.
– В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, – чуло промовив вiн. – Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку – i то краще. Кириле! – гукнув вiн на всi хати.
Кирило як з-пiд землi вродився.
– От що, Кириле, – почав Колiсник, похнюпившись. – Завтра або пiслязавтрого я виїду вiдсiль. Там з слобожан слiдує зiськати триста рублiв. Збери їх i скажи – дарую я їм той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому.
Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, – думалось йому, – що се?"
– Скажи їм, – знову почав Колiсник, – поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене – може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.