– Он уже свiтить моя мука своїми злими очима! – промовив Колiсник, пiдвiвши голову.
Христя глянула – ген за горою, наче догорiвше пожарище свiтило, жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що то вони вже доїжджали до мiста.
– Я устану на базарi, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко i ворог мiй, та там кращi номери… Жди мене, я заїду за тобою, – шептав Колiсник, уїхавши в город. I, пiймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.
– Тпруу!.. Стiй! – гукнув вiн, як конi виїхали на базар. Колiсник устав.
– Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! – голосно вимовив вiн i ще раз схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщiй подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi.
"Старе, що мале", – подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад її вiв сюди Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рiвна, З хазяїном Кириловим, i їй приходилося утiшати його… Таке життя! А хто знає, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, їй голiй i босiй зимньої пори переходити знову через се мiсто, простуючи додому, i критися темними улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав?
"Життя, що довга нива, – думала вона, зоставшись сама собi у глухому номерi, – поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi".
От i в сьому мiстi, скiльки раз доля її то грiла щастям, то допiкала невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху, яка вона була добра та тиха. Загнибiду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. I Марина не згiрше уразила її, коли приревнувала свого чоловiка до неї. "А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра пiду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться i людей, i сонця – пiду, пiду". З якоюсь легкою надiєю, що вона розшукає Марину, як стрiнуться, що то та скаже їй, вона лягла спати i швидко заснула.
На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбнi.
– Довбнi? – здивувалася та. – Та хто його у городi не знає? Не було того чужого тину або забора, пiд котрим вiн би п'яний не валявся. Зовсiм З кругу спився.
Христi боляче було слухати такi приповiстки за Довбню. Живучи у його, вона бачила i його серце добре, i те, що Марина зовсiм не глядiла, як слiд жiнцi глядiти, свого чоловiка, часто п'яного випихала надвiр, хоч вiн цiлу нiч витупцюється пiд вiкнами, називаючи її всякими ласкавими назвами i Христомбогом молячи упустити в хату.
– А де вiн живе, не знаєте?
– Та кажу ж вам, з кругу спився! – одрiзала горнична. – Голий бiгав по городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали – не помагало. Казали, треба везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось оце i не видно його – певно, одвезли.
– Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його?
– Жiнка? То така й жiнка. Вона, здається, бiльше його i довела до того. Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився.
– А не знаєте, де вона живе?
– Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. – I горнична назвала мення хазяїна.
Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.
Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробивається свiт у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу.
Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося.
– Здрастуйте! Хто тут у хатi?
– А кого вам треба? – почула Христя незнайомий охриплий голос.
– Чи Марина тут живе?
– Яка Марина?
– Марина. Довбниха.
– А нащо вона? – запитав той голос. – Я – Марина! – одказало, i темна постать пiдвелася з полу.
Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима.
– Марино! – затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.
– Я – я Марина, – казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi.
– Марино! Не пiзнаєш мене?
– Хто ж ви такi будете? – потягаючись прямо на Христю, спитала та.
– Христi не пiзнаєш? Я – Христя!
У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.
– Христе! се ти? – скрикнула Марина. – Яка ж ти, i не пiзнать тебе – зовсiм панi!
– А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! – не видержала Христя.
– Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?
– Нi, я мимоїздом. Зосталася на день – на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.
– Спасибi тобi, що не забула, – подякувала Марина. – Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, – додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.
Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.
– I давно ви сюди перебралися? – спитала вона.
– Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два – нiчого. А там як закурив – хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.
– А де ж вiн тепер?
– Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, – кажуть, – жiнка – сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце – мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю – та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi – стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! – зiтхнувши, додала Марина.
А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала їй свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи своїми божевiльними очима.
Дверi справдi розчинилися, – Христя аж струснулася, – в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки – мов дрючки, лице довге, таранкувате.
– Марине Трохимовне! Наше вам! – привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так її Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усiєї сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.
– Бодай тебе кат так поподавив! – лаялась вона.
– Ничавось, ничавось. Ефто здорово! – сiдаючи на другiм кiнцi столу, казав москаль.
Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" – подумала i знов боязко озирнулася.
– А ефто што у тебя за барышня? – спитався москаль, указуючи на Христю.
– Се моя подруга, а не баришня, – одказала та.
– Понимаемсь. Наше вам! – даючи Христi руку, обiзвався вiн. Та боязко простягла свою.
– Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! – любувався вiн, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усмiхнулася.