"Так он воно чого люди розуму позбуваються! Нечиста сила його плутає. Хто ж заборонить їй напастися на кожного?" – подумала Христя. Це мiсце мученьки людської та всякої хвороби таким їй страшним здалося, що вона мала була тiкати, та згадала, що не дозналася нiчого про Довбню, пiшла знову до контори.
– , Довбня? Довбня, – замовив смотритель. – Був такий у бiлiй гарячцi. Здається, видужав. Я зараз. – I вiн метнувся у другу хату, а звiдти вийшов, сказав, що вже третiй день, як Довбня виписався.
"Отак же! От i зiбралася провiдати! – подумала Христя, вертаючись додому. – Де ж тепер його я стрiну? У кого спитаю?"
Похила iшла вона улицею i думала про божевiльну жiнку. Думки її, плутаючись та нанизуючись одна на другу, черкнулися Колiсника. Чудний вiн став. Коли б ще не позбувся розуму. Он сьогоднi так їлось наплiв перед тим, як виходив. Ну що, як, не дай, боже, позбудеться? – i її наскрiзь пронизав якийсь гострий холод.
– А-а, Христя! Здорова, чорноброва! – роздався коло неї знайомий голос. Христя пiдняла голову – перед нею стояв Проценко. На всiй улицi не було нiкого, тiльки їх двоє.
– Де се ти була, моє давнє кохання? – питав вiн, зазираючiї у її похмурi очi.
– Я? Була в шпиталi. Ходила провiдати Довбню.
– Шкода, опiзнилася! Вiн уже третiй день як виписався…
– Так менi i там сказали. Де ж вiн тепер?
– Де? Певно, добрався до першого шинку та й засiв там. Чого ж так гостро на мене дивишся? А ти i трохи не перемiнилася. Ще мов краща стала. Ех, шельмовство! Ходiм, я тебе проведу.
– Коли нiкого на вулицi немає, то тодi й проведу, – виступаючи вперед, ущипнула Христя.
– Чудна ти! Був колись вiльний птах, та пообрубували крила, – одказав вiн, поспiшаючи за нею.
– Ага, знайшлися такi! – усмiхнулася вона. Пройшли скiльки ступнiв мовчки.
– Чого це вас нiгде не видно? То, бувало, до Костянтина Петровича забiгаєте провiдати, а тепер i ви одцуралися.
– Мошеник твiй Костянтин Петрович! Плутяга! Он то що! – випалив вiн. Вона звела на його здивований погляд.
– Як саме?
– А так: накрав земських грошей, накупив собi маєткiв…
– Яких?
– А там Кут купив у якогось грапа, чи що. Чорт його знає! Тiльки двадцять тисяч не долiчаться. Сьогоднi там у земствi таке, що тiльки держись! Пiд суд його оддали.
У Христi перед очима заходили зеленi кружала. Все, все їй тепер стало вiдомо – i його чуднi речi, i його запеклий сум. Так он воно що!
Їй здавалося, що земля пiд нею колишеться i її хитає. Вона не йде, а бiжить, а їй здається, ледве ногами пересуває, вони у неї мов не свої.
– Та чого ти летиш, як навiсна? – гука вiн до неї. Вона чує, що далi нема їй ходи, недостає чим дихати – свiт витушкою крутиться кругом неї. Вона стала пiд забором передихнути, спочити трохи.
– Ага! – радiсно граючи очима, сказав вiн, пiдходячи до неї. – До самого живого дiйшло? Що, тепер знову на розпуття? Знаєш що? Коли не хоч пропасти, кидай мерщiй свого старого друга! Та i наймайся до моєї жiнки у горничнi. Тiльки анiчичирк! Добре буде, Христе! Я не забув давнього, – важко дишучи i метаючи очима стрiли, казав вiн. – Все я пам'ятаю, все. Менi хочеться тобi яке-небудь добро зробити.
Перед очима її зовсiм зникнув свiт. Замiсть його темно-зелений морок клуботав кругом неї.
– Геть вiд мене, iроде! сатано! – нестямно скрикнула вона i пустилася наче стрiла вiд його.
Вона нiчого не бачила, не чула. Не бачила, як вiн зло подивився услiд їй, не чула, як гiрко вимовив: "Ну-у! я ж тебе доїду, шлюшище!" – i, повернувшись, пiшов далi.
А вона не йшла – летiла. З'пiд ворiт одного дому собака гавкнула i погналася за нею. Та куди тiй собацi догнати її? На поворотi хтось толкнув. У сусiднiй улицi пiдняли регiт.
– Що то за лисиця так тiкає? – хтось крикнув.
– Федоре! Ану доганяй своїм жеребцем, чи доженеш? – зареготався один звошик до другого.
– Та що воно таке? – питає той. – Видно, у добрих бувальцях була. Ач, закурiла.
– Поїдьмо. Що воно, справдi?
I два звощики один проти другого навперейми помчалися за нею навздогiнцi.
Аж улиця гуде вiд їх бiгу, аж iскри сиплються з-пiд кiнських копит, а Христя байдуже – одне чеше, мов її хто ззаду пiдганяє.
Ось уже вона i в своїй улицi, он уже i той дiм, де вона живе, видно. Ще трохи, ще – i вона до рундука добiгає.
Дверi з улицi там завжди запертi, i, щоб увiйти, треба дзвонити. Вона забула про те i з усього розгону налягла на половинку дверей. Тi на сей раз не були запертi i з грюком розчинилися. Вона кинулась уперед: як укопана стала…
Перед нею на пiддашковiй бантинi на товстому шнурi спокiйно е^iсiв… Колiсник. Христя хитнулася, скрикнула i з усiх чотирьох повалилася наг'знак. Пiд рундуком тiльки загуло, як вона упала.
XIII
– Де се я? Що зо мною? – були її першi слова, коли вона прийшла до помки.
Кругом тихо, темно. Щось шелестить пiд нею. Та се солома! збiдкiля? де вона взялася? А то що угорi, з глухого куточка сiрiє? Кругом так вогко, сумно. Се вона у льоху чи пiд землею? I то крiзь оддушину доходить неясний свiт. Господи! як вона пiймана сюди, чого i за що пiймана?
Вона пiдвелася, сiла i почала пригадувати. Голова у неї крутилась i в ухах дзвонило, а їй здавалося, що земля пiд нею тiпається i її хитає. Вiд немочi вона знову лягла… щось пробiгло по лицi, щось укусило за шию. Вона махнула рукою i роздавила блощицю!
Як навiсна, вона скочила – зразу усе пригадала. Так, так – вона перед собою бачить Проценка, вiн їй щось шепоче: "Добра тобi хочу – iди у наймички до моєї жiнки". Що вона сказала? Не дiждеш! Вона пам'ятає, як кинулась вiд його. Пам'ятає, як добiгла до рундука, ускочила в дверi… I перед нею зателiпався на вiрьовцi труп Колiсникiв. Серце у неї заболiло, щось важке пiдiйшло пiд горло i, наче руками, здавило. Далi все повилося забуттямтемнотою.
То було з нею… а тепер? Де вона, чого сюди забралася? Хто її закинув сюди?
Як не пригадує Христя, як не розкидає свою споминку – нiчого не пригадає.
Помацки покралася вона до оддушини, що сiрiла вгорi. Стала проти неї, простягає руки, хоче пiймати, а оддушина все мов вище та вище пiдiймається… Вона аж навспинячки стає… махає рукою i об залiзну штабу торкнулася пальцями. Холодом пронизало її наскрiзь. "Та се тюрма!" – трохи не скрикнула вона. Вона у тюрмi, вона… За що? Сльози давили її. Видно, щось зробила вона, коли її вкинули у тюрму. Оце так! Ще вчора була мiж людьми, їх клопоти клопотали її, а сьогоднi одрiзалась вiд їх навiки сими чотирма стiнами. Ще вчора качалася на м'якiй перинi, панувала, а сьогоднi – на гнилiй соломi, у тюрмi. Так се та напасть, про яку плескала баба Оришка. Господи! За що ж, про що? Кому вона лихо заподiяла, кому хоч бажала чого Злого?
Сльози градом полили з її очей, i вона, припавши лицем до колючої соломи, неутiшно плакала. Кругом неї чорна нiч i тиша незамутна, i тiльки її важке та гiрке зiтхання порушує ту нiму тишину.
Довго вона плакала, поки знову забулась-заснула. Прокинулась – крiзь невеличке вiконечко пiд оселею, перевите залiзними штабами, пробивався ясний сонячний свiт; по жовтiй соломi стрибає вiн, наче хто iскри розсипав, а кругом морок. Стiни, покритi цвiллю та чорними плямами, здавалось їй, зступилися, намiряючи її придавити. З якогось далека доносився до неї стук, гомiн. Ось наче над її головою щось загарчало, i не примiченi нею дверi розчинилися.
– Эй ты! Спишь там али околела! – хтось обiзвався. – По-барски почивать изволишь. Подь сюда.
– Се я? – спитала Христя. – Да ушь не кто – ты.
Христя пiдвелася – на дверях стояв москаль.
– Да живей, живей! Што, словно неживая? – гукав вiн на неї. Невмита, нечесана, вона як устала, так i пiшла за ним, думаючи, на яку ж се нову муку ведуть її.
Її увели у якусь здорову хату.
– Посиди здесь. Паабажди, сичас пристав выйдет.
Тодi тiльки догадалася Христя, що то вона була в чорнiй при полiцiї. I ще бiльше здивувалася, коли перед нею появився Книш.
– Ага, се ти, прачко, се ти, спiвухо? – замовив вiн. – Що ж, ти добре виспалася у моїй панськiй опочивальнi? Опочивальня добра, i м'яка, i тиха, не то що в Колiсника на перинi.
Христя, стоячи перед ним, заплакала.
– Чого ж ти плачеш? Хiба я тебе б'ю? – пронизуючи її гострим поглядом, сказав вiн. – Годi ж, годi. Перестань. Скажи краще, що ти знаєш про Колiсника. Чого вiн повiсився? Може, сама i помагала?