– Ще й у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:
– Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! – носиться її гук вподовж улицi.
У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.
– Тю! тю! – тюкали дiвчата, удираючи вперед.
– Благословiть колядувати! – одно желiпае Ївга.
– Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.
Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:
– Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.
Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.
Весела пора – колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…
На Христю – як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.
– Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, – казали дiвчата.
– Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, – зло увернула Ївга.
– Не твоєї звички, – реготала Христя.
– Або, як додому вернешся, мати вилає, – одгадувала невеличка Прiська.
– Хай лає, зате нагуляюся! – одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.
– Дiвчата! парубки… – хтось сказав.
– Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! – желiпнула Христя.
– Тю!.. – одгукнулися парубки.
– Тю-ю-ю! – гуконула Христя.
– Христе! Не займай: може, чужi! – обiзвалась Горпина.
– А як чужi, так що?.. – I ще дужче гуконула: – Тю-ю!
– Трррр!.. – роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi – у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.
– Лови! лови! – гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки – свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.
– Ти куди так розiгнався, роззяво? – скрикнула та.
– За тобою. А ти куди втечеш?
– Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
– Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? – почав жалiбно Федiр.
– А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
– Хай каже… Казаному кiнця немає.
– Немає! А совiсть е? Осоружнi! – скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.
– Так пiдемо купно колядувати? – питали хлопцi.
– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дiвчата.
– А ви не дуже?
– Все ж не так, як ви.
– Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
– Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.
– А ми втечемо.
– А ми доженемо.
– Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
– Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.
Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.
– Чи були, дiвчата, у матерi?
– Були.
– Бач, а ми не були.
– Гарнi!
– Певно, вона не спить. Ходiмо.
– А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.
– Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, – одказала Христя.
– Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.
Христя противилася, одступає назад.
– Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…
Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.
– Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.
– Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
– Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.
– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, – доводили дiвчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
– Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.
– Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.
– А твоє яке дiло? – визвiрилася Ївга.
– Я Христю одведу, – сказав Тимофiй.
– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, – одказала Христя.
– Тимофiєвi Ївга! – гукнули дiвчата.
– Так, так! – згодилися хлопцi. – Тимофiй Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федiр – Христю, – дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.
– Становись, братця!
I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим – у праву, третiм – прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своєю дорогою.
Горпина i Христя – одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. "Дурний i е", – думає вiн, мовчки бейкаючись.
Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.
– Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?
– Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.
– Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.
Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.
– То ти, Федоре, сам?
– Атож.
– Так прощавайте. На добранiч!
– Прощай. Добранiч!
Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.
– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.
– I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.
– Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i довгий.
– То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?
– У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.