Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"
Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?
Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.
– Який Кирило? Якi слобожани? – спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.
– Ну, навряд, – сказав вiн.
– Що ж вони зроблять з Кутом?
– Продадуть, та й годi.
Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.
Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.
Увечерi Книш принiс до неї другу новину.
– А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?
– Кого?
– З будяка, Рубця!
– Рубця! – скрикнула Христя. – Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.
– То ти Проценкових рук не втекла?
– Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.
– О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.
– А де тепер Довбня? – спитала, помовчавши, Христя.
– По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.
– За що?
– П'яного знайшли пiд тином.
– Бажала б я його бачити.
– А що, i з ним зналася?
– Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?
– Хто?
– Та Довбня ж.
– А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе – от i е на випивку.
– А в нас добре, що некупована, – усмiхнулася Христя. – Пий – i п'яним нiколи не будеш.
– О, та ти цiла шельма! – обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.
– Я не шельма, а я шельмочка! – пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.
– Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?
– Куди?
– Не знаю ще куди. Може, i в N.
– Туди я нiзащо не поїду.
– Чому?
– Там усе знайомi люди. З села наїдуть – пiзнають.
– А тобi що?
– Нiчого. Тiльки я не поїду туди.
– Ну, а в друге мiсце?
– Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.
– Де ж я тебе пристрою?
– У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.
– А платити хто буде?
– Не без добрих людей, – зiтхнувши, одказала Христя.
– Гуляй,значить!
– Що ж менi бiльше робити? – трохи не з плачем вимовила Христя. – Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.
Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.
– Дурне ти надумала, – сказав вiн перегодом. – Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.
– Була вже я такою хазяйкою, – знову зiтхнувши, сказала вона.
– Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки – тобi гiрше буде.
– Уже не буде гiрше, як в.
Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то – цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.
– Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.
– Так швидко?
– Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.
– А я ж як?
– За тебе я говорив одному чоловiковi.
– Ну?
– Обiцяв.
– Добрий мiй! Любий мiй! – скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.
– А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду – роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?
– Чую, чую, – одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла – довiку моя нога не буде у тебе!"
Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино – рiчкою ллється, грошi – наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати – за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто – плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?
Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.
Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi – вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!
I понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до шпиталю. Тiло її покрилося струпом, лице услалося синiми плямами, на лобi з кулак завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос, як розбитий чавун, хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.
XIV
Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.
Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях – лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.
Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову – цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою.
Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?
А ось увiйдiм, послухаймо.
Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.
– Господа! Прошу занять места! – гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.
– Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! – почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.