– Тише, тише, господа! – скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.
– Вы желаете говорить? – спитав вiн, єхидно уклоняючись.
– Я, – гримнула знову голова.
– Не надо! Не надо! – загукали кругом гласнi. – Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.
– Но позвольте же, господа! – скрикнув Лошаков, пiдводячись. – Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.
– Не надо! Не надо! – одно гвалтуе кругом.
– Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.
– Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.
– Не надо! Не надо!
– Господа! – гукнула голова, – я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…
– Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.
– Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.
– Не надо!
– Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, – сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.
– И лучше. Счастливой вам дороги!
– Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание – одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! – чулося то там, то там.
– Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? – спитав Лошаков.
– Что тут говорить?
– Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.
– Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.
– Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.
– Единогласно! Единогласно! – загукало, наче в дзвони, кругом.
– Никого нет против предложения?
– Никого. Единогласно.
– Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…
– Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.
– Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.
– На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.
– Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, – сказав Лошаков i вийшов з-за столу.
Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.
– Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! – Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…
Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи – почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.
Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання – не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.
– Оце яка твань! – не то прогула, не то прошипiла вона.
– Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? – донiсся до неї другий охриплий голос.
Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.
– Уже ослiпла, не бач? – знову озвався охриплий голос.
– Ти, Марино? – просвистала рогожка, додивляючись.
– Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.
– Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! – огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.
– Здорова! – привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.
– Здорова, – просвистала рогожка.
– Де була, що так обтираєш ноги?
– А там, коло земства. Та твань через майдан – насилу вилiзла!
– Що ж, i заробила що?
– Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
– Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
– Та й що?
– Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
– Я ще сьогоднi нiчого й не їла, – мовила журливо рогожка.
– Хiба жиди через день тебе годують? – зареготалася Марина.
– Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
– Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.
– А чула? – спитала трохи перегодом.
– Що?
– Твого у полiцiю повели.
– П'яного?
– Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.
– I краще. Хай не напивається.
– Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
– I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
– А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.
– Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.
– А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
– А що?
– Пiду додому.
– Якої трясцi? Пiд тином здихати?
– А тут не все рiвно?
– Тут хоч у жида мiсце маєш. А там – хто тебе пусте.
I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
– Чуєш? – спитала Марина.
– Чую.
– Ходiмо, а може?.. – Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловiк молодий,
То по хатi б поводив, поводив!
А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечерi!
Замикайте, дiти, дверi.
Гоп! Гоп! гоп! – i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
– Стой! Не шуми! Расшибу! – плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.
– Як не сороковку, то й не хочу, – гомонiла рогожка.
– Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! – i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
– Марино! – гукнула вона.
– Агов! – обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.
– Iди сюди.
Марина пiдiйшла.
– А що? Заробила?
– Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.
– А того де дiла?
– Заснув пiд лавками.
– А грошей у його не зосталося?
– Бог його знає. Вiн уперед дав.
– То ти, дурна, сама и не пошукала?
– Нехай йому!
– Де вiн лежить? Я пiду.
– Пiшов, їй-богу, пiшов.
– Брешеш!
– От хай мене бог поб'є! – махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.
Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.
– Оце ще менi оця халабуда! – скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.
– Ходiмо, кажу.
– Куди?
– А он у шинку свiтиться.
I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.
XV
На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.