Шмагаючи по коневi – не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника – не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.
Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.
А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн – нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.
На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то – одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали – i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! – i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.
Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?
Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство – тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.
– От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.
– Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! – казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль – нi об вiщо рук зачепити!
Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї – старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа – об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози – i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi – боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони – до самої рiчки.
– Куди менi дiйти? Я недужа, – з жалем у голосi плачеться Христя.
– А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! – свариться жидiвка.
Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати – i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.
"Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" – подумала Христя, набираючи воду.
Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю – цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.
– Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! – гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
– Та наливай, досi вже настоявся.
Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
– Це ти з колодязя води набирала! – угадала жидiвка.
– От, iще ж таки! З колодязя! З якої речi з колодязя! – Жидiвка попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.
– Брешеш, – гримнув вiн, – з колодязя! Христя мовчала.
– Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! – почав виговорювати жид.
– Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! – гарикнула Христя.
– А коли так – вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! – скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
– Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
– Хоч i до чорта в гостi! – гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
– Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" – не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер – сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! – i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
– Гей, ти! Пiдожди!
– А що ще за рада? – повернувшись, спитала Христя.
– Вiзьми ж з собою i свою воду! – уїдливо гукнув жид.
– Подавися нею! – тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.
Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш – зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" – "У Мар'янiвку, – наче пiдказало що їй, – там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" – i вона схопилася вже, щоб iти.
"Куди уночi? – знову ударило їй у голову. – Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному – прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"