Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
– Ти хто? Чого тут сидиш? – спитав сторож.
– А де ж менi бути, коли немає де? – одказала вона.
– Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося – у її душi: такою пустельною вона стала у неї.
Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.
А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" – i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки – тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.
– Хто там?
– Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
– А што тебе?
– Чи не можна у вас переночувати? – спитала Христя.
– Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
– Хай iде далi. Нам i самим тiсно! – одзивається з хати.
– Марино! Невже й ти мене випхнеш? – пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.
– Хто там, що й мене знав? – здивувалась Марина.
– Се я – Христя.
– Христя? Чого ж се ти? куди се?
Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало – кололась голкою.
– Маринко! Заколешь! Во черт! – гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
– Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
– Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! – умовляв москаль.
Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.
Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги – як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла – i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.
Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
– Ти й ще досi не лягала, Марино? – спитала подруги.
– Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
– То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
– Швидко повинно б свiтати.
– Ох, ох! Збиратися ж, – спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
– Куди?
– Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
– По такому холоду? Вибрала путь!
– А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
– А в Мар'янiвцi де?
– А своя хата.
– Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
– Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
– Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?
– А не пусте – хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.
– Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас – общество й передало ваш надiл другому.
– Ти шуткуєш, Марино? – виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
– Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?
Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
– Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! – сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.
– Коли мов передали – Здiр прийме.
– Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.
– Що ж менi робити на свiтi? – безнадiйно спитала вона.
– Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.
I Марина, i Христя – обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания – вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає – може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.
– Так нiчого, кажеш? – позеленiвши, спитала Христя.
– Нiчого… Отак, як бач!
I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.
– Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.
– Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.
Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.
А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ – скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать – гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той – до млина, а мине село – знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.