Повія – Панас Мирний

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" – гукав, потiм – з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi – з Кiбцем, там – з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, – добре, мов! – i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого – людям ще вiддає, нi – ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" – Прiська трохи не заплакала.

– Ну, що, набалакалися? – гукнув старшина з рундука. – Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула – що.

– Так як, за Омельком ставити? – спитався старшина.

– За Омельком! За Омельком!

– Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! – обiзвалося декiлька голосiв.

– З якої речi? – гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

– Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

– А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде – та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали – от тобi i заробiток! – виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

– Так усi згоднi? За Омельком? – гукає втрете старшина.

– Усi! усi… За ним!

– Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi – недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

– Та хто ж там? Про кого судити?

– А ось. Прочитайте, Денис Петрович, – повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

– Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає – кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

– I чого ше тут ся баба устряла? – поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? – думала Прiська. – Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" – "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться – тодi й одiбрати". Або:

"Дiти у його малi, прийняти на громаду".

Аж ось старшина гукнув:

– Ну, а за Пилипа Притику?

– За Пилипа? – спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.

– Одiбрати! – крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.

– Пiдожди кричати – одiбрати! -чує Прiська Карпiв голос. – Це дiло треба розсудити.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська – хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"

Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:

– Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона! – I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.

– Оце та гладка! Оце та здорова! – гукав Карпо Грицьковi. – Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?

– У неї дочка гладка! – гукає у свою чергу Грицько. – Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?

– У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! – кричить Карпо.

– Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке – розiбрати нiчого не можна! – гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

– Ну, то як земля: за вдовою зостається?

– За нею! за нею! – ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу – наче його опекло – знову посунувся вперед.

– Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

– Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне – на землю, – пiдказав Карпо.

– Бач, трясця його матерi! – желiпнув Грицько. – I землю їй дай, ще й податки за неї плати.

– Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, – вiдказує Карпо.

– Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.

– Правду Грицько каже, – обiзвалося декiлька голосiв. – Коли землю бере – хай i податки плате.

– Люди добрi! – гукнув Карпо, наближаючись до громади. – Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був – друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, – хто, як не громада, за його повинна платити?

– Брешеш! Не вмер, а околiв! – гукнув Грицько.

– Не вмер Данило, так болячка вдушила! – хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…

– Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? – гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

– Та постiйте, пiдождiть! – гука знову Карпо. – Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?

– А земля? земля? – желiпае Грицько.

– Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?

– Так! так! – ревнула громада. – Податки на громаду, а викупне – хто Землею володiє.

– Писать? – пита старшина.

– Пишiть! – гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.

Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:

– А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що пiддержали.

– Тепер твiй, Карпе, могорич! – жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.

– Твiй! твiй! – гукнуло ще два-три голоси…

– На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, – умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.

– Чого? – гукнув Карпо. – За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!

– От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, – вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.

Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.

Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.

– Ви ще й досi тут тупцюєтесь? – обiзвався вiн. – Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.

– Спасибi вам, добрi люди! – промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. – А тобi, Карпе, найбiльше!

– Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть – хай не жде мене, може, я й забарюся.

Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.

Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони – тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля – знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", – шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: