Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно радiє доброму дiлу", – подумалося їй.
– Ох, нехай йому! як я уморилася, – вимовила Прiська, увiйшовши у хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне; дивлячись на матiр – i воно в неї болiло.
– Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, – сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.
– Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, – кволилася Прiська. – Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?
– А земля хiба за нами зосталася? – боязко спитала Христя.
– О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, – казала Прiська, спинаючись на пiч.
Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" – шептала вона.
– Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! – гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
– Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу – не знаю, – докладала Христя матерi.
– На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! – одно дякувала мати.
– Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, – кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.
– Господи! i за що цi люди мене так люблять? – здивувалася Прiська. – Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав – у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того – на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн – слово, а Карпо йому – десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, – переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.
Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, – усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь
3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з Федором.
– Здоровi були! – привiтався вiн, уступивши в хату.
– Хто там? – додивляючись з печi, спитала Прiська. – Засвiти, Христе, – нiчого не видно.
– Та се я… Федiр, – одказав той, тручись коло порога. "Федiр! Чого се?" – подумала Прiська.
– Засвiти, Христе! – удруге сказала вона.
– Та я свiчу.
Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався коло порога.
– Чого ж ти стоїш, Федоре? – спитала Прiська. – Сiдай! Що скажеш доброго?
Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.
– Та я се до вас… – рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
"Чи не сватати, бува?" – подумала Христя i глянула на Федора. Той, блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
– Батько прислали, – знову промовив Федiр, i знову його голос обiрвався. – Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли бити… а далi: "Пiди, – кажуть, – до… скажи: я їй цього не забуду!.." – ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.
Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе – Федора вже не було.
Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися, дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.
– Чого ти? – сердито спитала мати.
– Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний! – скрикнула Христя i знову залилася…
То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу – мов недавньої радостi i не було. "Я їй цього не забуду!" – учувалося тихе Федорове шептання… "Сина прислав сказати, – думалося їй, – щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!"
VII
Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi стримiла. "Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю – оханеться… Кий бiс! Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю нiч… Так дурень же, дурень! Нiчого не поробиш… випхнутiї треба… i випхну! Уже хоч по сю, а випхну!" – думав трохи не всю ту нiч перед збором Грицько. Пригадував, кого вiн прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою, якi доводи давати? Вiн i не- гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке дiло, щоб громада сама на себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не буде, цього не може бути.
I от тепер… на тобi, та цить! Вiн винуватив усiх багатирiв, що за його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гiрше всього Прiська ся… ненависна Прiська з своєю дочкою зостається у селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..
– Їсти! – гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь своє накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i – опiкся.
– Вогню пiдставила! – крикнув вiн, кинувши ложку.
– А що б було, коли б холодного пiднесла? – тихо огризнулася Хiвря.
– I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!
– Дивись – я винна! – усмiхнувшись, сказала Хiвря.
Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
– У нас десь горiлка була? – нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.
– Та що там тебе так розсердило? – поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв – уже й пом'якшав, а тепер – i трохи нi.
– Ще е що їсти? – понуро спитався вiн.
Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi.