– Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, – сказала вона i почала готуватися виливати переполох.
Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.
– Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж – собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, – рiшила знахурка.
I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.
– Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов – i стрiвся з вовком, – плакалась Хiвря.
Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?
Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.
– Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… – жалiлася вона. – Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.
– Знаєте, Що я вам пораю? – каже Карпо. – Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила – громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!
I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.
– Так, так!.. Вони пiддали! Вони! – гукав Грицько. – Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!
Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…
Один Карпо заступається за неї.
– На суд його, багатиря, брехуна! – рає Карпо. – Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!
Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.
– Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? – питався суддя.
– Усерцях чого не скаже! – пiддакував другий.
– А слава? – доводила Прiська.
– I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.
Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:
– А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно – чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, – казали їх гострi язики, – а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже – зараз на суд!"
Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.
Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.
Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй – радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"
Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.
VIII
Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне – справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.
То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се – як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.
I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк – друга. Гори покритi темним лiсом, а долина – як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" – думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить – мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр – анi змельне… "Господи! – думає Прiська. – Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" – наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.
Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.
Вона похвалилася Христi й Одарцi.
– То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, – заспокоювала Одарка.
Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…
Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.
– Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, – каже зранку Христя.
Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська – щось шамотить у сiнях.
– Кого ж то бог несе? – спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
– Спасибi, – одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"
– А що скажете? – допитується.
– До вас. За вами, – одказує Карпенко.
– Чого се?
– Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, – каже, – скажи, щоб прийшла у волость".
– Що ж там у волостi вашiй?
– Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?
I не дообiдала – пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона – так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…