Насилу додибала.
Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
– Привiв, – довiв Карпенко старшинi.
– Де вона?
Прiська виступила вперед.
– Ось на тебе жалiється Загнибiда, – каже старшина.
– Який Загнибiда?
– Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
– Пам'ятаю.
– Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.
– Якої дочки? З якої речi? – гнiвно вiдказала Прiська.
– Ти ж найняла її, чи що.
– Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
– Не так трохи, – умiшався писар.
– Та я допевне не знаю. Що вiн там пише – прочитайте, – сказав старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.
Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"
Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.
– Розiбрала? – спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.
– Розiбрала? – допитується старшина. – Тобi не казав чоловiк?
– Який? – наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.
– Твiй! – гукнув старшина.
– Коли?
– Тьху! – розсердився старшина. – Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!
Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:
– Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.
Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.
– Що ж його робити? – нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.
– У тебе е, бабко, грошi? – обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.
– Грошi? Де в мене тi грошi! – i Прiська ще дужче заридала.
– Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'- розписку приставив.
– У мене нi шеляга… – плаче Прiська.
– То хай дочка одслуже.
– У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає – лементує.
– Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
Прiська плакала.
– Ну, рiшай, – сказав суддя, – вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
– У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Прiська.
– Та то в неї тiльки повадка така – сльозами доймати, – обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.
Прiська озирнулася – то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.
– Не зiгнеться й вiддати! – казав далi Грицько. – У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама – то тiльки збiднилася.
З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова – сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
– Ти хiба знаєш її? – спитався суддя.
– Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, – весело мовив Грицько.
– Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Прiська.
– I дочку знаю, – не слухаючи, мовив далi Грицько. – Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.
– Трясця тобi! – не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
– Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.
– Бачте… бачте, – радiв Грицько. – От яка вона немощна! Збiднилась – куди тобi! Тиха та смирна.
– Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гiрко одказала Прiська.
– Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, – приказав старшина.
– Так як рiшаєш? – через скiльки часу спитав вiн Прiську.
Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
– Як хочте! – з серцем вимовила Прiська. – Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!
– Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.
– Для мене все рiвно! – знову огризнулась Прiська. – Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти – ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
– То i грошей не вiддаси?
– У мене немає грошей!..
– То хай дочка одслуже, – сказали уголос суддi.
– Запишiть, – повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату – Грицька уже не було.
– Уже, – сказав писар.
– Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Прiська стояла, мовчала – мов не до неї була та рiч.
– Iди собi, – сказав старшина. Прiська стояла.
– Чого ж ти стоїш? Iди додому! – знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.
Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.
Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач – Христi, i гомiн – Одарки.
– Де я? – було її перше слово.
– Дома, тiточко, дома, – одказала Одарка.
– Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… – шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. – О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? – далi вже з плачем почала Прiська. – От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
– Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! – припадаючи до матерi, утiшала її Христя.
– Ти тут, тут… – шепоче Прiська. – Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.
Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
– Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?
– Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди – не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! – плаче та розказує Прiська.
Христя схлипує, а Одарка – тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти – i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…
Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.