Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати, вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей… Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто – не заступиться; чи болить що – не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся – продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда, де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає… Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила, гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої ночi серед великої пустинi!.. А може – як у кого: у одного – добро, у другого – лихо. Ну, а в Загнибiди?
– Дядьку! – обiзвалась вона. – Ви знаєте Загнибiду? Що воно за чоловiк? Яка в його служба? Яка робота?
– Загнибiду? Ххе!.. – вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив Кирило. – Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи. Пузатий такий; головою служив… I лютий, крий боже! За податi людей, бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й мертвого… П'явка – не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер – не знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже радий, коли кого з своїх у городi стрiне – i напое, й нагодує… Звiсно, не нас – голоту, а дукачiв… – розказував Кирило, рвучи рiч, придавлюючи то на тому словi, то на другому.
– Ну, а служба в його, – почав знову Кирило, – яка ж у його служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба… Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте – я її не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро достанеться?.. А добра – чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть – черкає добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш, який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, – без карбованця за пашпортом i не йди… "Ви, – каже, – на заробiтки йдете, грошi лупить: а тут – з голоду здихай… Ложи карбованця!" Ну, й ложи; та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер – не знаю…
Христя глибоко-важко зiтхнула.
– А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде – не тiльки свiту, що в вiкнi, – за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! – скрикнув Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий протiчок.
– Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато – i перестрибнути можна! – гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що плигнув на горбик – так зразу й загруз по пояс.
– Отака ловись! – скрикнув вiн, викарабкуючись. – Бiс його батьковi, повнi чоботи набрав.
Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався увесь мокрий, її смiх розiбрав.
– Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? – спитала Христя з усмiшкою.
– А вийшло – лиха 6 його година взяла! – мовив Кирило, простуючи на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.
Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала, поки Кирило перебується.
– От тобi перейшов i не замочився! – сердився Кирило. – I пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка – бугорок; де там вода вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода – дна не достанеш…
– Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, – раяла Христя, – а то як його в мокре ноги обгортати?
– Як? Отак! – скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
– Коли б ще чого не пiдкинулось…
– А пiдкинеться – що ж ти зробиш? Раз родився – раз i помирай! Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.
Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi ще; хекав, спльовував…
– Отут стiй! – сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. – Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли – буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за Кирилом, чи на шляху пiдождати.
– А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi – не виженуть з хати. Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка молодиця вибiгла їх провести.
– Вон, проклятi! – скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.
– Здорова, Мар'є! Чи ще ти ще? – спитався Кирило. Молодиця не то усмiхнулася, не то очима заграла.
– Та ще! – вiдказала вона, зiтхнувши.
– А Сидiр дома? – розпитувався Кирило.
– Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не вгамується… Iдiть же в хату!
У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.
– Здорова, Явдохо! – привiтався Кирило.
Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.
– Як живеться? Як можеться?
– Ат, живеться! – гарикнула стара, мов у розбитого дзвона вдарила, аж Христя струснулась. – Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, – гомонiла вона, блимаючи зеленими очима на Мар'ю.
Лице Мар'ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.
– Отак завжди! – гарикнула стара. – Хоч би тобi словом обiзвалася: мов зроду нiма або їй – прости господи! – рiч одiбрало… А зайдуть чужi люди у хату – вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий би день жартувала! А до матерi – слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то – проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А прийде на господарство – аби було пiдставлено їсти та пити; а само, бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер – i бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається – не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити – от i спочила! – закiнчила стара, важко сопучи.
На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.
"Он що воно про нашого брата спiвають… – думала вона. – I наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!" – Серце її наче хто у жменi давив; сльози поривалися з очей.