Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви… Швидка ця Христя, золотi в неї руки! Не забарилася вона витопити, страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi… А надворi знову розходилося таке, що лихо!
Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?..
Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'ється до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки.
Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали – ось-ось над'їде… I пообiдали – Пилипа не було. Уже стало й вечорiти – немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову.
– Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… – вимовила Христя.
Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло.
Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.
– Свiти хоч свiтло! – сумно промовила Прiська.
Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо – важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.
– Мамо! – скрикнула Христя.
Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.
– Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.
– Як хочеш, – одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа – свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi – їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.
– А буря яка, господи! – промовила Христя.
– Цить! – крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув очах грає одрадiсть.
– Гей!.. Чи чуєте?.. – доноситься голос знадвору.
Прiська стрибнула з полу та – в сiни.
– Ти, Пилипе? – питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать, закидану снiгом.
– Що це у вас стоїть на дорозi? – допитується голос.
– Хто там такий? – обiзвалася й Христя,
– Се я.
– Хто – я?
– Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б'є яке! Оце Закуйовдило!
За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою аж до самої стелi.
– Здоровi! – привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса.
– Здоровi! – одказала Прiська.
– З сим днем, що сьогоднi!
– Спасибi.
– Пилип дома?
– Немає.
– Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?
– Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немає, – зiтхнувши, одказує Прiська.
– На чорта й краще! – одно своє Гркцько.
– Що ж там таке?
– Що? подушне! – грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та вдаривши ногу об ногу.
– Не знаю, – каже, помовчавши, Прiська. – Коли вернеться – скажу… Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…
– Та я цю пiсню не вiд одного чую! – перебив Грицько. – Лиха їх година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!.. Отака путь… х-хе!
– Чого ж ее так припало? – пита Прiська.
– Гаспид їх знає! От нещастя! – чухаюч тяжко. – Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…
Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його – як раз плюнути; а коли розсердився – як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.
– А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! – сердився Грицько. – Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.
– Що ж, як немає грошей, – йому тихо Прiська. – Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.
– Брехня! – обiрвав Грицько. – То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..
А нема того, – слiдує з тебе – i вiддай, коли слiдує. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.
– Було б що вiддавати, – усмiхаючись, каже Прiська, – а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?
– Не нашого то ума дiло… Сказано – дай, то й вiддай.
– Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi – не мiряно! З iх би i брали.
– Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують – беруть!
– Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, – вороговi такого не пожадаєш.
– Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, – пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.
– Як же ти його вiзьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. – А до хлопцiв, небiйсь, проворна, – зло увернув вiн. – Давай вiхоть!
Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.
– То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, – каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб" ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неї.
– Скажу, скажу.
– Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.
– Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов – i не попрощався! – сказала Христя.
– Жди ти вiд Грицька звичайностi – дiждешся! Вiн уже i звичаї людськi через свою пиху погубив, – промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.
Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця – нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася – та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi – як той шашiль, вона проточила: i краса була – не знать коли зносилася; i сила була – не знать де дiлася; якi надiї були – i тих немає; зосталася одна – дочку пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там – хоч вiчний одпочинок; а тут – нi спочинку немає, нi єдиної одрадiсної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося їй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па її душi, на кiстках, на серцi.