– А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, – перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на гнилому переходi.
Мар'я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силi, бо вона аж зiгнулася, – блiде лице почервонiло.
– Та й важкi якi! – простогнала Мар'я i кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
– Ще ти голови моєї не наклопотала? – скрикнула вона. – Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к бiсовiй матерi розвалиш!
– Де та пiч, а де дрова… – стиха одказала Мар'я.
Стара аж потемнiла:
– А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся…
– Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, – не то усмiхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою i сплюнула.
– Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? – повернулася Мар'я до Христi. – Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?
– У мiсто, – одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на лавi.
– Чого? На базар?
– На базар же. Продавати он її… – жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.
– Її? – спитала, граючи очима.
– Атож! – одказав Кирило.
– Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та хорошу дiвчину правте добру цiну! – жартувала Мар'я.
Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши, напрямилася З хати.
– Куди се ти, Явдохо? – спитався Кирило.
Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля Мар'ї.
– Чого се вона така сердита? – спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сiнях.
Мар'я мотнула головою.
– Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклi – так i кипить!
– Куди ж се вона?
– Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пiшла. Рiч знову перервалася. Мар'я пiдкинула у пiч дрова.
– От що, Мар'е, – помовчавши, обiзвався Кирило, – чи немає у вас чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а тепер немов починає терти.
– Я зараз.
I Мар'я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася вернутися З пляшкою.
– Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! – хвалився Кирило, випивши одну.
– Та все ж таки – чого ви у мiсто йдете? – допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала – заплакала.
– Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, – не вгамується – иокину! – махнувши рукою, сказала Мар'я.
– От i надума таке дурне! – обiзвався Кирило. – А Сидiр же як? А хазяйство?
– Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!
– Отаке! – понуро одказав Кирило. – Нащо ж вiн тебе брав, коли другу шукати?
– Нема моєї мочi далi терпiти! – гiрко промовила Мар'я. – Нема мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що воно – не сахар…
– Та то воно забулося.
– Нi, не забулося, – глибоко зiтхнувши, одказала Мар'я. – Таке не забувається.
Помовчавши трохи, вона знову почала.
– У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно… Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута… I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно – як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була – як сир у маслi купалася… Робота моя неважка – витоплю пiч, зварю їсти, вiддам – i вiльна на увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! – аж скрикнула Мар'я, i чорнi очi їй заблищали сльозами.
– Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, – зiтхнувши сказав Кирило.
– Отакою i пропаду! – одрiзала Мар'я. I всi надовго замовкли.
– А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? – обiзвався нескоро Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.
– Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, – сказав Кирило.
– Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то признавайтесь, – повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню Кирилову рiч.
Христя Мар'ї, а Мар'я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна у другiй почула щось собi близьке, рiдне.
– Що воно за люди? – поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони вiд хутора.
– Де люди? – глянувши уперед, спитався Кирило.
– Там… де ми були… У хуторi.
– Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться… Нiчого – добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар'ї. Вона й Мар'я ця, бог його знає, якась чудна!
Христя не допитувалась, чого Мар'я чудна; Кирило не розказував далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли – нога за ногою. Що думав Кирило – господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар'ю, про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову; сум щипав потроху за серце.
Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв, брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi: Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх. Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.
Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий, покритий талим снiгом, гадюкою поп'явся на гору. Мовчки, похнюпившись, вони пiднiмалися все вище та вище.
– Оце тобi й город! – сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору. Перед ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки, поперерiзували його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами виставились високi кам'янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи вибiленими боками. Серед невеличких майданiв тягнуться угору гострими шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамницi… Наче комашня, снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомiн та клекiт…
Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе кров'ю поливає…
Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що, притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими зубами, намiряючись кинутись на неї.
– Ану, дiвко, годi стояти – рушаймо! – мов у дзвона вдарив, вимовивКирило.
Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох, покотились з її очей додолу.
II
– Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… – гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.
У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi – книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.
– А це хто такий, Олено? – кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.
– Се ж наймичка, – одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.
Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає – яка смачнiша.
Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся – блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та – тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.