– Насилу дiждалися вашої милостi!.. – неласкаве привiтав вiн її. – Ти чого так довго барилася? – попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…
– Петре! – сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.
– Давай, дiвко, самовар, – сказала Олена i полiзла до шафи.
Христя не пам'ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.
– Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, – порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.
Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, – не поспiши постановити – певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась – схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по її руцi на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася – тiльки загорiлася вся, як огонь.
Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона стояла i млiла… "Що се я наробила?.. що буде менi?" – думалось їй… Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.
– Бач, й налила на столi! – тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу.дою. – Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.
– Проворна! – буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись, виходила з кiмнати.
– Нiчого – дiвка скора, – додала Олена.
Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала – болiсть не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання чаю.
– А налий ще, – сказав Загнибiда уже вчетверте. – Мов i солоного не їв нiчого, а чай добре п'ється.
"Вони п'ють, смакують, а я собi руки не чую!" – думала Христя, схлипуючи.
– А цить… – обiзвалася, прислухаючись, Олена. – Мишi скребуться? Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
– Плаче? – вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.
– Христе! – обiзвалася Олена.
– А вона Христя? Христя в намистi! – сказав Загнибiда.
– Христе! – скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.
– Чо-о-го? – з плачем обiзвалась Христя.
– То ти плачеш? Чого? Iди сюди.
Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.
– Чого ти? – допитувалась Олена.
– Та нiчого! – нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
– Як нiчого? Кажи – чого плачеш?
– Пальцi попекла.
– Чим?
Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.
То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.
– Ну, чого ти? – дивуючись, спитала Олена.
Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…
– Знаю… О, бодай його! – скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав розказувати, як Христя обшпарила руку.
– I терпляча ж яка, та не видержала! – додав, усмiхаючись. Христi ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть! "Залився б ти на кутнi, проклятий!" – подумала вона, обливаючись слiзьми.
– Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, – раяла Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i облiпила Христi червонi пальцi.
Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.
– Ну, чого ти регочеш? – гримнула на його Олена. – Збожеволiв, чи що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн – регоче…
– Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип'ятку на руку… Зразу як огонь стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно – як та деревина необтесана!
То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи – i вона б не терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився на неї… Бо – з села вона, бо – деревина необтесана!
Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. "Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…" їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! "П'явка, п'явка i є!" -думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж – пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!"
Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть – у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить – плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е у неї?..
Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… "Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!" – рiшила вона.
– Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? – сказала їй з другої хати Олена. – Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.
Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.
Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться – нудить тiльки…
У кiмнатi почалася розмова.
– Коли ж ти думаєш паски пекти? – питався Загнибiда.
– З завтрього почну, – одказала Олена. – Я не знаю, чи багато його напiкати?
– Щоб стало, – одказав вiн.
– Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же – ще й зосталося, а торiк – як накликав гостей, то все в один раз поїли.
– Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!
Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.
– Ти от журишся пасками, – почав Загнибiда, – а мене друге журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен рiк Колiсник! "Купи, – каже, – пополам вiзьмемо". Я й купив; а вiн, бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся! Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний проходив. "Петро Лукич! Петро Лукич! – гукає. – Що це з вашої лавки важким духом несе?" – "То, – кажу йому, усмiхаючись, – через те, що ви нiколи у неї не зайдете". – "Ну-ну, – одказує, – не шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю".
– Що ж, ти й одiбрав?
– Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогоднi заходе один: "Щось вона, – каже, – трохи припахає". – "То, – одказую, – почула одлигу, а риба – золото…" Витягаю спiдсподу, щоб показати, а вона так i розпадається… Нiчого – бере… От коли б Лошаков на завод узяв – гаразд би було. На днях забiгав: "Бочку треба". – "Не зовсiм, – кажу, – гарна". – "Та кат її бери! у мене робочi, – поїдять!.." Так от третiй день сьогоднi, а щось не шле. Коли б узяв бочку – перевiз би! Сими днями сподiваюся бочку розпродати; а там коли з пiвбочки й пропаде – невелика утрата… Де наше не пропадає!