А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.
– Кого ми ще ждемо? – спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. – Чи так – походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? – вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.
– Петро Лукич! Петро Лукич! – гукнув на Загнибiду крамар.
– А що?
– Пора, братику. Животи пiдвело, – мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.
– Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, – сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.
– А по-моєму: де два – там третього не ждуть! – одказав високий чоловiк з чорними вусами.
– I батюшки немає, – додав Загнибiда.
– Отi ще бородатi! – процiдив крамар.
– I нащо тих бородатих ждати? – граючи очима, питає високий чоловiк. – Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!
Кругом знявся регiт.
– Уже Колiсник пустився на вигадки! – сказав хтось.
– На якi там вигадки? – правувався Колiсник. – Тут голосу не одтягнеш, а вони – вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
– Слiд, слiд! – хтось одказав, спльовуючи.
– Та щось Петро Лукич не теє… – дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.
– Там, у малiй хатинi, – тихо сказав вiн, указуючи на дверi.
Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.
– Батюшка йде! – хтось крикнув у свiтлицi.
– Батюшка! батюшка! – заходило по хатах.
– Постiйте! Зараз батюшка буде, – гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.
Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.
– Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! – хтось сказав йому.
– Утрiться! Чарка бiля рота була – i тут одняли! – мовив вiн сердито.
– Та так тiльки й довелось подивитись?
– Атож!
Дехто зареготався.
– Коло рота було, та в рот не попало.
– Та хоч не завдавай жалю, – прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.
– Тесе!.. – загуло кругом.
Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий – аж труситься – деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились – пальця просунути нiкуди.
Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один – середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий – високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.
Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
– Хто се? – почулося у заднiх рядах.
– Не знаєш хiба?
– Авжеж, не знаю.
– Ото сухий, високий – Рубець, секретар з думи; а то червонопикий – Книш, з полiцiї.
– Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.
– А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! – скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. – Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.
– Несказанно радий! несказанно! – глухо бубонiв Рубець. – На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.
Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.
– На ногу! – гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.
Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому – Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:
– Для першого знайомства позвольте похристосатись.
Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.
– Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, – мовив до його Колiсник ззаду.
– А-а!.. – повернувся той. – Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! – i кинувся з Колiсником христосатись.
– Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! – мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. – А то – гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
– Що вiн сказав?
– Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
– От проява!
А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:
– Та й заморили ви нас, отець Миколай.
– Як саме?
– Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, – жартував вiн, весело граючи очима.
– Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. – Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.
Отець Миколай устав i почав благословляти.
– Починається… Чуєте! починається! – вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.
– Що починається?
– Он, – указав вiн на свiтлицю.
Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.
– Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, – запрохував З^нибiда. – Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
– А ви таки наготували чимало! – мовив до нього батюшка.
– Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо – не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? – гукав Загнибiда на дяка. – Гай-гай!
Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.
– А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! – гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.
– Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! – мовив дяк тихо. – Он – чужi… он – люди…
– А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
– Так його, так! – умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. – Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то – апостола у церквi читає, а набiк молодицям "шерденько" шепче.