– I ви на мене! – мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. – У мене он зубiв у ротi немає!.. – I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
– А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! – жартував Колiсник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
– Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, – цькував Колiсник. – Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
– Хiба я не знаю? – гримнула дячиха. – Зяяю! Прожила сорок лiт з ним – знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди – лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник – хоч би тобi моргнув – тiльки очима грає.
– Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, – клiпає вiн, – нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
– Ходiмо! – кликали Колiсника.
– Хан їм! – одказав той. – Почудачили – ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.
– Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? – мовив батюшка до Рубця. – Як у панiв хрестяни були – ото так! Тодi – доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той – того, той – другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!
– Господь не оску дiває в своїй милостi! – пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.
Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
– Любимець протопопiв, так йому нiчого, – мовив тихо, зiтхнувши.
– А вже в нас протопоп! – додав Рубець.
– Христос воскрес! – наче з великого дзвона вдарив диякон.
– Воiстину! – одказав Колiсник, пiдходячи до його.
– От!-зрадiв диякон. – Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, – бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. – Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, – додав i побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче – як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто – ложи десять рублiв, а хрестити – готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, – в одну шкуру – виходь та й виходь за нього замiж! У його – i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть – так i дзвониш! Даєш ти гривню – на гривню задзвоню, сорокiвку – на сорокiвку, а за карбованця – так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити – потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий – вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу – де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
– Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? – i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.
– Ти чого регочеш? Ти хто така? – присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.
– Та се… – почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, – дiвчина!
– А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? – питає Тимофiй.
– Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.
– Ху! – хукнув Тимофiй. – Якого тобi жениха треба?
– Сватай, Тимофiю, – хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.
– А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! – скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.
Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.
– Серденько! – скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.
– Чого ви пристали до мене? Гетьте! – образливо одказала Христя.
– Панiкадило душi моєї! – гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.
Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.
– Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! – I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.
– Тимофiю! Що се ти! – роздався ззаду його голос.
Тимофiй озирнувся – i руки опустив: перед ним стояв батюшка.
– Зовсiм засоромив дiвчину, – сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.
Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.
– Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? – мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.
Отець Миколай зареготався:
– На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!
– Я вам наливочки, – турбувався Загнибiда. – Такої наливочки – губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! -гукав вiн на жiнку.
Олена Iванiвна принесла пляшку.
– Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! – сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.
– Добра, добра! – прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.
– А вам, отець диякон? Наливочки! – припрохує Загнибiда.
– Ет! свинячого пiйла! – гукнув той. – Сiрка! менi – сiрка!
– А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок – у нiмця брав.
– Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? – скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.
– Правда ваша. Ромок до чаю – дивна штука.
– Ото-то-то! А так, наголо – сiрка! Смикнув за хвiст – та й все! Дерзай, чадо! – гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.
– О, бодай вам щастя служило! – реготався Колiсник.
За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.
– Пропустiть! пропустiть! – шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.
– Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! – гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.
– Чув, чув! – вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.
– Ох ти, моя неписана! – скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.
Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.
– Ото посватала! Молодець! – хтось промовив.
– Хто кого? – спитався Колiсник.
– Он та дiвка Тимофiя.
Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.