– Де ти, серденько, була? – спитався вiн, пiдступаючи до неї. – Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.
– Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! – гукав ззаду його товстий крамар.
– I я не христосався! – десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i – цмок Христю в щоку.
Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала – чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.
– Стiй! – гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.
– Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, – повернувся вiн до Колiсника.
– Нема, братику, дома, – одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.
– Куди се, як божевiльна, несешся? – спитала Олена Iванiвна.
– Та он… вони… Хай їм! – з плачем жалiлася Христя. – Коли так, то я й кину.
– Що там таке? – спиталася Олена Iванiвна.
– Цссс!.. – заходило в кухнi.
– Не руш хазяйського добра! – вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. – Не руш.
– Чого ти желiпаєш? – сказала вона чоловiковi. – Он – люди, он – благороднi! – I гнiвна пройшла у свiтлицю.
– Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, – сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.
– Отак i в мене, – хитаючи головою, одказав Колiсник.
– Лихо, брат, – не жiнки сi! – мовив Загнибiда.
– Лихо, – пiдказує Колiсник.
– А коли лихо, то його й залити, – умiшався товстий крамар.
– А справдi! – додав Колiсник.
– Ходiмо, – сказав Загнибiда.
– Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? – каже крамар.
– Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.
– Попили, поїли у вас, Петро Лукич, – сказав Рубець. – Пора й додому.
– Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
– Вживали, вживали i геть-то! – простягаючи руку, мовив Книш.
– Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?
– Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.
– Скажи, хай не задержує, – мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.
– Та хоч на дорогу! – побивається Загнибiда. – Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.
– Од тебе не одчепишся! – сказав Рубець.
– Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись – не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.
– Дай, боже, i нам те мати, що у вас! – утiшав Книш, беручи чарку наливки.
– Бувайте ж здоровi! – привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.
– I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.
– Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, – сказав Колiсник, – а ще наш секретар – о-о! то цяця!
Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
– Випровадив, слава тобi боже! – сказав Загнибiда, вертаючись. – Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! – I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.
– Iдiть лишень до нас, – мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. – Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! – додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.
– З вами, кумо, випити? От добра кума! – мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.
– Та воно-то кума – кума, а христосатися з кумою й нема! – укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.
– Чого нема? I тепер ще можна! – мовив Колiсник.
– Огледiлись, як наїлись! – одказала, запишавшись, кума.
– От i опiзнились! Саме тепер в смак! – виправляється жартами Колiсник.
– Не в вашу дяку! – укоряє крамариха.
– З наймичками йдiть спершу христосатись! – уколола дячиха, сверкнувши злими очима.
– З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, – додав гнилозубий чоловiк.
– Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! – призро одказала його жiнка.
Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.
– Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! – виправлявся вiн.
– Коли не ликом, то валом! – скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.
– Коли ж так, – мовив Загнибiда, – коли вони нас не приймають, – не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми – осiбно. Ходiмо. – I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.
– Куди ж ви? – неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.
– На просторе… Хай вам! – мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.
– Куме! куме! – крикнула навздогiнцi крамариха i завела:
– Ой куме, куме, Добра горiлка.
– Випиймо, куме, для понедiлка, – товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.
– Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько! – сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.
– Сам бог глаголе вашими устами! – скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.
– Жiнко-голубко! – мовив Загнибiда. – Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.
– Уже ж коли спiвати, то божественної, – сказала дячиха.
– Божественної! Божественної! – загукали кругом.
Крамариха завела "Христос воскресе!"; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв – спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.
– Стiйте! стiйте! не бийте! – хтось скрикнув.
– Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! – одказав Загнибiда. – Жiнко! попотчуй ще.
Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха – "Куми"; червонопика Колiсникова кума – "Не чiпайте мене, хлопцi, – по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…
Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", – подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…
Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався – поточився i – як два зняло! – розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.
– Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! – сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.
– А цей чого тут куняє? – забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.