– Очищайте, очищайте мiсце! – гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.
– Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! – цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.
– О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! – скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.
Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга – в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.
Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.
– Костянтине; – гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. – Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.
– За що ти, сучко, збила з мене очiпок? – скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!
– Так ти ще й битись! – скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.
– Що це ви! Господь з вами! – сказав Колiсник, становлячись мiж ними.
– Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi! – кричала одна.
– Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! – одказала друга, плюючи на свою супротивницю.
– Бач! Це ти, Костянтине, наробив! – скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.
– А по какой такой причинi я? – беручись у боки, спитався Колiсник.
– Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! – гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.
– Та годi вам… Петре! – мовила жалiбно Загнибiдиха.
– Вiн! – гукнув знову Загнибiда. – Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне – добра немає!
– Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?
– Виродок! Виродок! – ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.
– Трясця тобi в пуп! – гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.
– Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв! – крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.
– I-i, хазяїн паршивий! – призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.
– Брешеш! – скрикнув Зягнибiда. – У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.
– Який же я єхида? Ану, скажи… – пiдступаючи, допитувався Колiсник.
– Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?
– Ну, пам'ятаю… То що?
– Що ж ти – узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…
– То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш – тебе пiдведуть.
– В усьому ти такий! – гука Загнибiда.
– А ти кращий.
– Що ж я?
– Що? А розписки якi там писали? Га?
– Якi розписки?
– Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!
– Що це ти патякаєш?
– Що? Он кого спитай, що. Он! – указуючи на Христю, мовив Колiсник. – Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! – скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.
– Постiй… постiй! – мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом – нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.
– Жiнко! – скрикнув вiн.
Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.
– Чого тобi?
– Ти чула?
– Що чула? Попились – полаялись; завтра зiйдетесь – помиритесь.
– Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!
Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.
– Лягай краще спати, – мовила до його Олена Iванiвна.
– Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? – Вiн затрусив головою.
– Яке його дiло, хто як наймичок наймає? – помовчавши, замовив вiн знову. – Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе! – гукнув вiн на всi хати.
Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, – так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.
"Нi, не треба! – рiшив Загнибiда. – П'ять рублiв – грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!" – I Загнибiда сам собi усмiхнувся.
Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни – мурi, у кутках – як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.
– О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибiди; далi – мацання руки по столу, брязкiт битого скла.
– Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Заг&sshy;зав той, виhy;нибiда. – Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!
Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила – то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.
– Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, – сказала вона.
– Мовчи! – гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. – Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.
– Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! – зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.
Гiркi думки знялися в Христинiй головi… "Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!" – думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.
Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась – такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь – не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.
– Христе, голубко! – шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.
– Чого ви лiзете? Гетьте! – скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.
– Цссс!.. – засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.
– Знаєш що, Христе? – почав вiн. – Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.
– Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! – вiдказала Христя.
– Що ти чула! То – брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.