Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.
– Жiнко! – гукнув Загнибiда.
– Я тут, – почувся її тихий, болiсний голос.
– А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все – кат знає що!.. Дивись на мене! – вередував Загнибiда.
– Та я ж дивлюся.
– Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш – я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну – доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.
– Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.
– Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..
Далi його голос обiрвався – затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi – до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…
Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку – i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.
Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе – довiку не пiдвiвся!..
Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… "Отим би тебе приспати!" – ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "I збреде ж таке на думку, тьфу!" – сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. "Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?" Якось озирнулася – перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би – вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.
– Чи будемо сьогоднi варити? – питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.
– Та годi, хоч не плачте! – скрiзь сльози вимовила Христя. – I чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…
З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь – i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити – Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, – у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, – Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя – про своє.
– Невже ти нiколи не спiвала? – спитала її раз Загнибiдиха. – От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.
– Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.
– Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала – i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.
Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.
– Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пiшла в село, матiр провiдала.
– Коли ж менi пiти? – питає Христя.
– Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день – i пiди.
– А ви ж самi як зостанетесь?
– Про мене – байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, – хоч би я на неї подивилася.
– Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:
– Ну, вже хоч провiдаєш.
Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу – хазяїн виїде; у четвер – поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду – на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", – розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче – ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче – наперекiр почне з ним загравати.
– Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, – рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.
Христя до роботи пристала – як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка – саме мазати.
– Та то велика робота, не розпочинай, – каже їй хазяйка. – Хай уже як звернешся – та тодi.
Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.
Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр – а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…
Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою – уже й сохне – бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, – пiдганяє сама себе Христя.
Коли се – щось заторохтiло коло двору… Тпррру! – привертає до ворiт. "Оце так! – думає Христя. – Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"
Розчиняється хвiртка. Христя – гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.
– Дядько Карпо… Здрастуйте!
– Здорова, Христе, – вiтається Карпо, увiходячи у двiр. – А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може – собаки.
– Та в нас їх немає, – щебече Христя. – Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?
– Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…
– А ви ж, дядьку, на базар?
– На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає – плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.
– Спасибi вам, – дякує Христя. – А я й сама збираюся у село.
– Як? Чого?
– У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.
– То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.
А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.
– Хто то? – питає Христi.
– Це наш сусiда, з села.
– От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.
– Оце ж ми й раємося, – каже Карпо.
– То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! – жартою виговорює Загнибiдиха Христi.