– Спасибi вам, – кланяючись, дякує Карпо. – Я тут не сам, – за ворiтьми шкапа.
– Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! – каже Загнибiдиха.
Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.
Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.
– Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, – сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.
Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.
– Добра у тебе, Христе, хазяйка, – сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.
– Все рiвно, що мати, – одказала та тихо.
– Значить, тобi добре! За селом байдуже?
– Всього буває. Часом – з квасом, порою – з водою… А у вас же на селi як? – I Христя почала розпитувати про знайомих.
Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.
– Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця – не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.
– А Ївга? – спитала Христя.
– Ївга замiж збирається.
– За кого? Карпо умiхнувся:
– Та вже ж не за кого – за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.
– Нуте, а Супруненко удовольнився?
– Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано – як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.
– Як саме?
– Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, – пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру – не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, – либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.
– Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, – одказала гордо Христя.
Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi – Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"
Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце – i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз – здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась – уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися – чи немає на дворi, – i на дворi не було.
Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству – дров наносила, овощ на страву накришила.
– А що, справилася? – питає Карпо.
– Уже.
– То й поїдьмо.
– Зараз хазяйка з базару вернуться.
Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.
– Забарила я вас? – спитала.
– Нi, я сам тiльки що в хату, – одказує Карпо.
– Ну, й гаразд. А я думала – забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, – повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.
– Нащо?
– Не твоє дiло. Бери! – суворо сказала Загнибiдиха.
Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.
– А це вам на дорогу, – вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.
– О господи! – аж скрикнув той. – Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.
– Чому не одягаєшся теплiше? – повернулася знову до Христi. – Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.
– Прощайте ж. Спасибi вам! – дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…
– Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, – усмiхнувшись, каже Карповi, – не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.
– Як же се можна! – одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.
– Христе, – кликнула Загнибiдиха. – Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.
Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
– Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? – утретє допитується Загнибiдиха.
– Чую, чую. Спасибi вам! – дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.
– Я й сама зачиню… їдьте з богом!
Карпо смикнув вожжину – i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.
V
Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… "Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!.."
Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн – i от-от признає її… "Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!"
Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя – зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… "Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки", – думала Христя.
Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру – на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. – тьохкоче її зрадiле серце.
Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? "Така вже, – казала вона, – удалась я, такою i пропаду…" Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному – то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!