Проїхали ще трохи… Це – Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:
– Чого ти?
Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив – лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дiвча! – думав вiн. – Все-то їй на думцi реготи та смiхи".
Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.
– Тпррру!.. Iч, почула свою землю та – скоком! – сказав вiн, здержуючи коняку. – А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, – повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.
Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там – широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут – де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.
– Достаткiв там бiльше, – почав той, – переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною – руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то – всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… – Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.
Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй – капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.
"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка – люба, поки здорова… Здоров'я – усьому голова", – думала Прiська, збираючись до Здора.
Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi – чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!
– Води ж чистої немає, – казала Одарка.
– Я i в тiй, що Оленку купали.
Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та – в ночви…
– Я не так, як Олеся, – кричав радий Миколка. – Я i плавати, i пуринати вмiю!.. – I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.
– Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? – здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.
Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: "Бабуся! бабуся!" Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: "Бач… бач… бiля… купалася…" Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:
– Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться – з головою!
– Гарно, гарно, – похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
– Ви-бо не дивитесь, – гукав Миколка. – Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.
– А що, глибоко? – допитувався.
– Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
– Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, – храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.
Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
– Що, не було? Не вертався?
– Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде – пообiдаємо разом.
– Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… – зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.
– Тiльки пiдете – розсердюся й нiколи до вас не прийду! – посварилася вона.
Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: "Тпрру!"
– Карпо! Карпо! – скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
– А що, як Христя? Чи жива-здорова?
– Та Христя тута! – каже Карпо.
– Як тута?! – скрикнула злякана Прiська.
– Тута… Приїхала.
– Коли приїхала? Де приїхала? – бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.
– Христя пiшла до вас, – каже Карпо.
Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
– Здрастуйте, мамо! – гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. – Чи ждали? чи сподiвалися?
Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.
– Матiнко! Не пiзнаєте мене? – спитала Христя.
– Христе! Дитино моя! – простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.
Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
– Ач, яка молодець Христя! – каже Одарка. – Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити – то й не сподiвалися.
– А я так, несподiвано, – весело щебече Христя.
– Молодець, молодець! – одно плеще Одарка, обдивляючись.
– Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, – опам'яталася Прiська.
– Iдiть, – каже Одарка, – побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
– Забiжу, не забуду!
Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка – до своєї.
– Як же ви тут живете? – допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…
– Як живемо? Знiрчо як живемо, – бубонiла Прiська. – Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого – скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
– Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, – дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!
Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила – дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…
– Ви плачете? Мамо! – скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
– Ох, тiльки гляну на тебе – так i заллють сльози!..
– То ви не вiрите? – спитала Христя. – Так от же – хай мене хрест поб'є! – коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?
– Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, – утираючи сльози, замовила мати. – Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там – i гаразд, дочко; а погано – уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги – їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.
Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
– Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то – затовкла салом, та й годi, – гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.
Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… "От i сiли обiдати, – гiркий наш обiде!" – згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала – нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.