– Недобрий, дочко? – спитала мати. – Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, – картопля зимою померзла, а на весну – так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, – потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни – шо-шо, а люблять ласо поїсти.
– Та страва добра, – одказала Христя.
– Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до кашi – i каша пройшла димом. "Постарiла мати, – подумала вона. – Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла". I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.
– Ви саме обiдаєте. Пiду, – думаю, – хоч подивлюся на Христю, як там вона.
– Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! – жартуючи, одказуб Христя.
– Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас – пусто, пiдемо до нас – недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, – як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?
– Було всього, – одказувала, зiтхнувши, Христя.
– Правда, дочко, правда: всього часом буває.
– Часом – з квасом, а порою – з водою? – каже Одарка.
– Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! – одказує Прiська.
Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад – знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, – тiльки про те й рiч.
– Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, – спиталася Христя, щоб перервати розмову.
– Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.
– Я вже не хочу їсти, – одказала Христя, устаючи i хрестячись.
– Така ж ти, – сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.
– Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, – весело замовила Христя, збираючись виходити.
– То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, – сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило – чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, – думала Одарка, – i побiгла до чужих!"
– Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? – спитала, помовчавши, Одарка.
– Отак, як бач! – гiрко одказала Прiська. – Хвалиться: хазяйка – добра людина, а проте – бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли – вези, не вгинайся!
– Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.
– Гей, ти, дiвко! Дiвко! – донiсся знадвору Карпiв голос. – Куди се?
– Прощайте! Пiду, – одгукувалась Христя.
– Бач – добра: матiр покинула, а сама навдьори!
– Хто се? – спиталася Прiська, дослухаючись.
– Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.
– Здрастуйте в хату! – привiтався вiн.
– Здоров, Карпе!
– Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…
– То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, – одказала мати.
– А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
– Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, – хвалила Одарка, розглядаючи булку.
– Коло того ходять – одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, – одказала Прiська.
– Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам – чорний хлiб з остюками? – спитала Одарка.
– Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.
– Пани та багачi! – нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
– Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, – зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть – спасибi їй! – Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати – все краще. А й не вiддасть – хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?
"Пiвроку, – думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. – Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов – хiба от долею…"
Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.
Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?
Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла – все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга – вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"
Христя слухає таємну розмову подруги – i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…
– А знаєш?.. Менi шкода його, – зiтхнувши, сказала Христя.
– Кого?
– Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се – плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, – не каятимешся.
– Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! – закопиливши губу, одказала Горпина. – А чому ж ти не виходиш?
– Я – друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.
– А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? – забиває баки Горпина. – Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.
– Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.
Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.
Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.
Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.
– Тобi таки вдає на те кохання! – додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.
– Бажаю й тобi так! – одказала Христя.
– Не хочу, не треба! – затрiпала руками та. – Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! – i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.
А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi – очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.
Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, – так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!