– То чого ж ви i клопочетесь?
– Чого? чого? – аж стрибала стара. – Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! – I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.
"Нi, не зайду, – подумала Христя, стоячи за коморою. – Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi", – рiшила вона, повертаючи на шлях.
"Отже таки Мар'я поставила на своєму, – лiзло їй у голову, – кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут – i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм – бог Знає! – не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…" I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка – у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя – як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?
Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… "Хоч би вже до мiста швидше!" – думає, поспiшаючи.
Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани – i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. "От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала", – подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.
Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.
"Чи то ж то хазяїн звернувся?" – подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла – перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.
Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.
Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i – як пуститься З двору!..
– О боже, боже!.. – шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.
– Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? – допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.
Вона побiгла на базар до крамницi – i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.
– А хазяїна не бачили? – божевiльне допитувалась вона у приїжджих.
– Якого хазяїна? Шукай собi!
Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.
У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.
– Здоровi! – привiталася Христя.
їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.
– Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
– З якою хазяйкою? – суворо спитала дячиха.
Христя тiльки ламала руки та трусилась:
– Iдiть, Хряста ради.
– Куди – до вас? – гарикнула дячиха. – Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночi пiду?
– Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, – насилу знайшлася Христя.
– Що ж там у вас?
– Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату" а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! – i Христя зайшлася плачем.
– Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, – сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…
В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
– Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, – тремтячи, каже Христя.
– Чого боїшся? Маленька! – скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.
У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.
– I ти вернулася? – гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
– А Олена Йванiвна де? – спитала дячиха.
– Нащо вам Олена Iванiвна?
– Нужно! – гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi – За свiтло, в кiмнату.
Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима – синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало – то було послiднє змагання життя зi смертю!
– Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! – стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
– I сам не знаю, що з нею, – казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. – Кидав здоровiсiньку; вернувся – отак, як бачите! – I вiн положив свою руку на її руки. – Холоднiсiнькi!
Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка – i заметалася на постелi.
– Не буду! Не буду! – забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
– Ви б за батюшкою послали, – пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
– О нещастя, нещастя! – замовив вiн.
У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…
– Чорного платка! Чорного платка! – крикнула дячиха. – З^рч'гii очi…
Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися – бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв – i зразу все затихло…
Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…
Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: "Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?"