Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку – i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
– От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає – може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу – така сила! Тут щось не так; тут щось та е, – гомонiли мiж собою люди.
– Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, – казав Супруненко.
– Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? – пiддержували чоловiки.
– Це значить – на легкi хлiба пiти? – спитався один.
– Та воно щось пiдхоже, – додавали жiнки, – бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю – не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
– Чи не помагала лиш i вмирати? – пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi – що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi – що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня – нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…
– Та воно не окриється! Воно колись виявиться! – гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка – i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi – краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де – чи перекинуться словом, чи нi – та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то – сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
– Чи чула таке? – спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", – подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно – не видно; Прiська мовчала.
Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi – ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
– Гей! спите? Одчинiть!
Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
– Хто там?
– Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! – гука Грицько.
– Не пускайте, мамо! Не пускайте… – злякана замовила Христя.
– Хто там, питаю? – добивається Прiська.
– Ось вiдчини – побачиш.
– Не одчиню, поки не скажете хто, – каже Прiська.
– Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! – замовив до неї чийсь невiдомий голос.
"Господи! Розбишаки це", – подумала Прiська, вся тiпаючись.
– Та вiдчиняй, – обiзвався Грицько. – Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, – додав вiн.
У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько – другий соцький.
– Где она? – спитався становий, повертаючись до Грицька.
– Ото, молода, – указав той на Христю.
– Ты Христина Притыкина? – питає.
Христя мовчить – нi жива нi мертва стоїть перед становим.
– Вона, вона, – одказує Грицько, граючи очима.
– Ты служила в городе?
– Служила, ваше благородiє, – вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
– Не тебя спрашивают!
– Служила, – одказала й Христя.
– У кого?
– У кого ж я служила? У Загнибiди.
– Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
– Я тут була… – почала несмiло Христя. – Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, – у хатi нiкого не чутно. Я – в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
– Что же она – больна была?
– Видно, больнi, бо не балакали.
– Хм… – озирнувшись, чмихнув становий.
– Так она больна была, как ты уходила домой?
– Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
– Она тебе ничего не говорила?
– Нiчого. Вони i говорити не могли.
– А денег тебе не давали никаких?
– Нi, не давали.
– А у тебя деньги есть?
– У матерi…
Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.
– Так… так… – дивлячись на бумажку, сказав становий. – Где ты ее взяла?
– Хазяїн дали.
– О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
– Немає.
– Врешь, сволочь! – крикнув становий.
– Їй-богу, немає! – з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
– Дочко, дочко! Що се ти наробила? – скрикнула. – Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
– Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! – зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.
– Що ж менi казати, мамо? – заплакала Христя.
– Как что? Скажи, где деньги взяла, – переспросив становий.
– Хазяїн дав.
– За что он тебе дал их?
– Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.
– Малi грошi, бач, усунув! – сказав, смiючись.
– Теперь уже поздно, – ходячи по хатi, мовив становий. – Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? – повернувся до Грицька.
– Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
– Ти тут, Кирило, будь, – почав порядкувати Грицько, – а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки – чув? – нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого – замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
– Розбираємо, – понуро одказав Кирило.
– Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? – повернувся Грицько до Христi, шо – як з крейди вистругана – стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.
– Чуєш? Кому кажу! – гукнув удруге Грицько. – Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!
Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.
– Брешеш! – стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
– Хе-е! Ще й брехню завдає! – сказав Грицько, хитнувши головою. – От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!
– Брешшеш! – засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились – горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.
– Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, – вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. – Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.
Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:
– Ходiмо, дiвко.
– Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, – приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу – щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило – серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…
– Ххее! – ударив вiн руками об поли. – Отаке!
– Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, – озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.