– Не здохне! Оживе… Жiнка – що кiшка: убий її та перекинь на дру&sshy;воhy;гий бiк – i встане! – утiшає Грицько, виходячи з хати.
– А що ж ви стали? Веди її! – гукнув через хвилину знадвору Грицько.
– Ходiмо помалу, – сказав Панько, сiпнувши за пояс.
Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i – зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.
Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та – хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.
– Отаке наше життя! – мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.
Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.
– Матусю! матусю! – припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
– Матусю! – окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
– О-ох! – простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
– Нема її?.. – глухо спитала Прiська, пiдводячись. – Де ж смерть моя? Де вона ходить? – скрикнула стара, обхопивши голову руками, – i заголосила…
Кирило почав утiшати:
– Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?
Прiська не слухала – голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
– Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? – пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.
Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.
– О-о, служба гаспидська! – скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.
– Вон! вон! – гукнув вiн на собаку знадвору. – Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! – Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.
– Краще гавкай, нiж виєш, проклята! – облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно – голосила.
Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися – чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.
Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.
– Хто то? – обiзвавсь Кирило.
– я.
– Ти, Паньку?
– Я. Оце иду до тебе. Що тут – спокiйно?
– Спокiйно – i в хатi не всидиш.
– Так, брате, й там. Думав – здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне – аж у зуби заходить!
– Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.
До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
– От тобi й усюночна! – прислухавшись, мовив Панько.
– I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?
– Казали другому, та я перебив. Думаю – хоч проходжуся.
– А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
– Нi, цур йому – спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
– Так спати ж – аж гiлля гне! – i Кирило на весь рот позiхнув.
– В солому! – гукнув Панько.
– Е-е… добро оце в соломi!
– А воно вже з пiвночi є? – спитався, помовчавши, Панько.
– Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер – он як низько опустився, – зирнувши на небо, одказав Кирило.
Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
– Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, – мовив Панько, пориваючись iти.
– Ходiмо. Послухаєш ще й ти! – нехотя одказав Кирило.
– Добривечiр вам! – привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.
– Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?
– О-ох! нема… – зiтхнула Прiська i заплакала.
– Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, – каже, – матерi: хай не журиться, не побивається. То все, – каже, – наговори людськi!"
– Хiба ти бачив її? – пiдвiвшись, спитала Прiська.
– Тiльки що з волостi.
– Де ж вона, моя дитина?
– Там – у волостi,
– Не плаче, не вбивається?.. О-ох! – i незнарошне стара схлипнула. – Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати – за що се напасть на нас така?
– За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, – утiша Панько.
– О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала – i не почую за неї нiчого…
– Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…
– Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?
– Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!
– Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?
– Я, бач, чув, – почав Панько, – станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, – звiсно, така вже каверза, – недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, – каже, – не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…
– Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, – перебила Прiська.
– Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!
– Боже, боже! – хитаючись, почала Прiська. – Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? – i Прiська знову заголосила.
– Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, – нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.
I – диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.
– Отак буде краще! – мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.
– А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! – каже Панько, простягаючись посеред хати.
Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.
– Заснула? – спитався Кирило, пiдвiвши голову.
– Мабуть… бо щось не чутно.
– Ти таки утiшив.
– Та пошептав, бач…
– А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.
– Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, – п'ятдесят рублiв! – одказав Панько.
– Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…
– Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за вiщо його таку силу давати?
Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала – та вже до самого свiту…
VIII
"Де смерть моя ходе? де вона подiлася?" – одно голосила Прiська, молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося, спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi, красила злиденне життя, – тепер i та надiя її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце… А то?..