Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли, бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в'язало, хоч Грицько i гукав:
– Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого зiлля, та мовчить, запекла!
Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха – домовина, єдине бажання – скорiшої смертi…
– Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! – здiймаючи руки до бога, одно голосила вона i не переставала.
Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту бiлого не бачила. Що було учора – те й сьогоднi, те i на завтра; нi сну, нi вiдпочинку – однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як скорчилася пiсля його розмови – так нi злазила, нi розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi… От тiльки – ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки – чирк! – та й капут вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада – скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi, набрякли-розчервонiлись; запалi щоки – ще дужче позападали; обличчя почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать – удвоє перегнуласьскарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!
"Господи! що сталося з нею?" – подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… "Може, вмерла Прiська?" – подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.
– Тiточко! Чи ще ви живi тута? – стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.
Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, – тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.
– А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… – виправлялася Одарка перед Прiською.
Прiська мовчала.
– Як же вас тут бог милує? – знову почала Одарка. – Що це на вас за напасть така?
– Напасть? – прогула глухо Прiська. – Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? – i Прiська божевiльне водила по хатi очима.
В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:
– Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?
– Тебе? Як тебе не пiзнати! – з страшною усмiшкою одказала Прiська.
– Хто ж я така?
Прiська знову сама собi усмiхнулася…
– Хто ти така? – тихо спиталася. – Людина! – придавила Прiська на сьому словi.
Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:
– Уже й не пiзнає…
– А ти чого прийшла? – нешвидко спиталася Прiська.
– Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?
– їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, – сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип – i сльози залили очi.
Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.
– Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, – не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.
– Я знаю, що ти Одарка, – заспокоївшись, почала стара. – Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.
– Може, вам чого треба, тiточко? – спитала рада Одарка.
– Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.
– Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… – Ну, а чого ж менi треба? Скажи – чого?
– Чого? Ви їли що-небудь?
– Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…
– Що ж вам – води подати?
– Подай, коли твоя ласка.
Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля – неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила – не пустилася.
– Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! – простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.
– Пiдождiть, я вам постелю, – похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла – перекотилася на те лiгво.
– Спасибi тобi, Одарко, – подякувала, умощуючись, Прiська. – Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, – i вона вказала на серце, – не перестає.
– Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, – я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..
– Нi, не хочу… – i стара задумалася, заплющила очi.
Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.
"Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", – думала вона, вертаючись додому.
– А що? Що застала? – спитав її Карпо.
– Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.
– Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.
– Напилася води, – нешвидко повiдала знову Одарка, – перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.
Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати – чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.
– Спали?.. – спитала Одарка. – А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.
– Ти, Одарко?.. Сядь… – стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.
– О-ох! – простогнавши, ще тихше почала Прiська. – Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне – мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.
Одарка похопилася щось казати.
– Постiй… – перебила її Прiська. – Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? – наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…